Таємнича Африка
Шрифт:
Ми з Еелою повернулися в затінок до своїх супутників. Та ледве сіли, як почули різкий вереск. Звук був такий, ніби на мокрому асфальті на великій швидкості загальмувала машина. Так міг кричати тільки слон. Потім щось загупало — слон несамовито бив хоботом об щось тверде. Ми з Еелою швидко рушили до того місця, звідки долинав шум, тримаючи напоготові рушниці.
Там ми побачили картину, якої я ніколи не забуду. Двоє товстошкірих, носорог і слон — ріг проти хобота — билися не на життя, а на смерть. Важко дихаючи, вони стояли один проти одного. З лівої передньої ноги в слона цебеніла кров. Враз носорог кинувся на велетня, намагаючись проткнути його своєю грізною зброєю. Та слон був уже готовий до цього. Він так полоснув бивнями по спині носорога, що той аж захитався. Потім почав бити його хоботом. Коли ж носорог удруге кинувся в атаку, слон обхопив його хоботом і почав розгойдувати, намагаючись звалити. Але носорог рвучко звільнився з цих лещат. Слон випрямився, лаштуючись ногами розтоптати свого ворога. Це вирішило його долю. Шаленіючи від люті, носорог проткнув довгим гострим рогом йому черево. Хоч слон не переставав бити носорога хоботом, я бачив, що він втрачає силу. Він повільно осідав, а носорог з непослабною енергією штрикав його своїм страшним рогом. Коли оскаженілий носорог ще раз хотів кинутися на вкритого ранами ворога, я припинив цей жахливий двобій пострілом у слона. Від звуку пострілу носорог шарпнувся і побіг проти вітру, теж дуже знесилений боєм.
Негри сяяли. Потираючи животи, вони з радісним здивуванням роздивлялися з усіх боків гору м'яса, що так несподівано опинилась перед ними. Еела, єдиний пангве серед негрів (всі інші були герероси), урочисто підійшов до померлого велетня і відрізав у нього хвоста. Потім поважно і дуже серйозно обмазав дуло моєї рушниці кров'ю слона і простягнув хвоста мені.
Наступного ранку до нас почали сходитись тубільці з навколишніх селищ, скликані вночі лункими звуками барабана — для самого нашого загону цього м'яса було надто багато. Їх з'явилося до сотні. У жінок за плечима були великі кошики, які вони носять на стрічці, обв'язавши її навколо лоба. Тубільці обступили забитого велетня і дивилися на нього з глибокою повагою.
Еела старанно підготував відповідну церемонію. Обличчя жінок були повністю, а в чоловіків до половини розмальовані білими смугами. Самого Еелу важко було впізнати: на поясі в нього теліпався хвіст слона, на шиї — разок величезних зубів леопарда. Одягнений він був тільки у невеликий фартушок із шкіри антилопи, а ззаду — зовсім голий.
Серйозний, із розмальованим білими смугами обличчям, він поважно наблизився до велетня. В лівій руці він тримав маленьку шкіряну торбинку, в правій — великого ножа. Запала тиша. Ми, як зачаровані, не зводили очей з Еели. Охоплений екстазом, він почав плигати навколо слона, розмахуючи в повітрі туго набитою торбинкою. Ось він зупинився, щось різко вигукуючи, припав до слона, відкрив торбинку і позначив порошком на його роздутому череві коло. Потім, дивлячись кудись догори, встромив точно в центр кола свого довгого ножа. Негри, затамувавши подих, стежили за кожним рухом Еели.
Через якусь мить він знову плавно закружляв навколо слона, наблизився до хвоста, потім до хобота. Підняв його, зазирнув усередину спочатку лівим, потім правим оком. Все це здавалось дуже смішним. Зненацька він підстрибнув високо вгору, випустив хобота, плигнув ще раз до задніх ніг, деякий час роздивлявся їх, потім знову повторив усе спочатку. І так кілька разів.
Нарешті він вийняв з торбинки трубочку і наповнив її білим порошком. Далі підняв кінчик хобота, вдмухнув у нього порошок і помчав геть, як навіжений.
На цьому церемонія закінчилась, можна було починати свято розподілу здобичі. Жінки й діти топірцями розчистили місце й розвели навколо багато невеликих вогнищ, щоб відігнати мух. Чоловіки вправно розбирали тушу слона. Деякі познімали пов'язки з стегон і голі працювали в череві велетенської тварини. Шматки м'яса летіли до жінок, що стояли навколо. Ті ловили м'ясо і загортали в бананове листя. В подяку за свято, яке я їм улаштував, негри дали мені найласіший шматочок — кінчик хобота. Я радо взяв його. Завбачливі жінки принесли з собою навіть казани, і незабаром у них уже тушкувалося м'ясо. Почався радісний бенкет.
Після бенкету негри навантажили повні з горою кошики і, співаючи й махаючи нам на прощання руками, рушили додому. Нашу частку м'яса я звелів віднести до центрального табору. Там було збудовано великі дерев'яні помости, на яких ми сушили нарізане тонкими стьожками м'ясо. Крім того, в таборі тепер цілими днями горіло курне багаття, над яким м'ясо коптилося. Так воно не псувалось, і мої помічники-негри на деякий час були забезпечені харчами. М'ясо — їхня найулюбленіша страва.
Як завжди, день із таким багатим обідом скінчився нестримними танцями.
Коли я ввечері сидів біля свого намету і замріяно дивився в нічну темряву, переді мною несподівано наче з-під землі виріс Еела. Вигляд у нього був звичайний. Він добродушно глянув на мене, потім сів навпроти на дерев'яний стільчик. Я подав йому сигару. Він нічим не нагадував зараз того Еелу, що недавно чаклував навколо слона.
Ми спокійно палили, він свою сигару, я — свою. Я ні про що не розпитував його, бо знав, що коли Еела захоче говорити, то заговорить сам.
Нарешті він промовив:
— Тебе дивує те, що робив Еела. Однак Еела мусив чаклувати біля слона, тому що батько Еели і ще старіші батьки наказували Еелі робити так, і Еела повинен слухатися.
— Звичайно, — відповів я і не сказав більше нічого.
У «великого лікаря джунглів» у Ламберене
Альберт Швейцер народився 14 січня 1875 року в маленькому ельзаському містечку Кайзерсберг в сім'ї священика. За родинними традиціями він став теологом. Надзвичайно обдарований, Альберт Швейцер ще порівняно молодим зайняв кафедру теології і філософії при Страсбурзькому університеті.
Незабаром ім'я його стало широко відоме. Він не тільки виголошував проповіді з церковного амвона, а й грав на органі і могутніми звуками передавав людям свої думки та почуття. Маючи великі здібності до музики, він ще в дитинстві одержав високу музичну освіту. Альберт Швейцер рано навчився майстерно грати на органі — інструменті, який він полюбив над усе. Здавалося, його місце в житті остаточно визначене.
Та несподівано Альберт Швейцер так разюче змінив свої плани, що друзі, не маючи сили відрадити його, тільки розводили руками. Він вирішив стати лікарем, залишити батьківщину і поїхати в найвідсталішу на той час і найдикішу країну — в Африку!
Якось молодому теологові потрапила до рук невелика стаття французького місіонера, у якій той розповідав про жахливе становище негрів. Місіонер писав про страшні епідемії, перед якими чорне населення Африки зовсім безпорадне. Цей благальний голос був звернений до лікарів. Альберт Швейцер не міг не відгукнутися на нього. З теолога і філософа він перетворився на лікаря, його цікавила головним чином хірургія та епідеміологія. Всупереч порадам друзів, він не змінив свого наміру, а спрямував своє життя по новому руслу.