Чтение онлайн

Теж високий, у легкому кожушку втікач кілька разів появлявся між рідкими деревами і біг далі, оглядаючись.

Взята у пораненого Ісаєнка сумка з гранатами та запасним диском боляче штовхала під бік, висіла на плечі тягарем, що важчав з кожним кроком.

Старшина скинув сумку у сніг.

Білий кожушок уже майорів зовсім близько.

— Стій!..

Гейків вигук покотився над кучугурами луною. Білий кожушок наддав ходу, спіткнувся, з голови злетіла руда шапка. Він не встиг підхопити її й біг, пригинаючи лискучу голову.

— Так ти, значить, лисий… Он ти який!.. — зловтішно прошепотів старшина, не спускаючи з ворога очей.

Коли між ними залишилося метрів сто, лисий на бігу крутнувся, викинув уперед правицю. Близько біля старшини кулі вирвали із снігу кілька сухих іскристих фонтанчиків.

Гейко заліг. Лисий теж впав і поповз, швидко підтягаючись на руках, звиваючись тілом, як ящірка. Чергою з автомата старшина вдавив його в сніг, змусив не ворушитися.

— Слухай, солдате, — глухо, не підводячи голови, гукнув лазутчик. — Кладу десять тисяч ось сюди, під камінь… А ти відстань. Чуєш? Одчепись!

Гейко не відповів.

Лисий махнув рукою — блискавично, різко. Вибух гранати струсонув повітря. На прикордонника посипались шматки мерзлої землі, перемішаної з снігом.

Коли старшина підвів голову, ворог перебігав до кущів. Новою чергою Гейко притиснув лисого, примусив його знову лягти в сніг, а сам схопився, кинувся вперед, на кілька кроків скоротив відстань.

Тепер їх розділяв лише сніговий замет, По один бік його, зціпивши зуби, у легенькій гімнастерці лежав старшина надстрокової служби Валентин Гейко. По другий бік причаївся приблудний вовк. Він уже зрозумів, що цей напівроздягнений прикордонник загнав його на слизьке, але вовк ще не втрачав надії врятувати свою шкуру.

Кілька разів він вдавав, ніби хоче підвестися, і щоразу покірно лягав, чуючи над головою тонкий загрозливий посвист куль. У себе дома, в лісах під Тюменню, Валентин Гейко міг без промаху вцілити білці в око. Тепер він ледве стримувався, щоб не піймати в розріз прицільної рамки круглу безволосу голову і не натиснути на спусковий гачок. Тоді все минуло б швидко — і ниючий біль в ногах, і лютий холод, що сковує груди, морозить у жилах кров… Та мертві вже не говорять, а до такого, як оцей у кожушку, запитань ще буде чимало.

І все ж старшина припустився помилки. Розгадав маневр ворога тільки тоді, коли лисий поворухнувся знову, а автомат лише сухо клацнув затвором.

Патронів більше не було. Гейкова рука смикнулася до пояса, та він згадав, що запасний диск лишився позаду в снігу. Старшина відчув, як на холодному чолі виступає гарячий піт. Він чітко уявив собі: поруч за кучугурою єхидно, вдоволено всміхається лисий… “Так от ти який… Ти й справді вовк!..” — подумав Гейко і відклав набік тепер уже непотрібний автомат. Подмухав на закляклі пальці, намацав у кишені гранату.

А лисий, певно, почав здогадуватися, що досяг мети. Спробував повзти — прикордонник не стріляв. Обережно підвів голову — черга не гримнула. Солдат не подавав жодних ознак життя.

Тримаючи пістолета напоготові, лазутчик повільно, спираючись лівою рукою в сніг, став на коліна. В ту ж мить щось невелике, темне вилетіло з-за кучугури, вдарилося об твердий сніговий наст, покотилося лисому під ноги. Горло йому перехопили спазми, тваринний жах обхопив мозок: “Граната!” Він ткнувся обличчям у колючий сніг, обхопив голову руками, зіщулився, чекаючи вогненного спалаху, грому…

І тут щось важке впало на нього згори; сильні пальці здавили руки, викрутили за спину, видерли парабелум.

Лисий задихнувся, захрипів, напружив тіло для стрибка. Різкий біль у суглобах змусив його завмерти.

Гейко зв’язав лазутчикові руки тонким ременем, перевернув обличчям догори. Вгрузаючи у сніг ногами, ступив крок назад, підняв гранату, обтер рукавом налиплий на ребристий метал сніг.

Лисий стежив за кожним рухом старшини очманіло, як божевільний. І Гейко не витримав. Тремтячи від холоду, спокійно сказав:

— Коли з гранати виймають запал, вона ніколи, йолопе, не вибухає…

Зелений всюдихід викинув з-під коліс бризки іскристого снігу і, хитнувшись уперед, спинився біля свердловини. З машини вискочив молодий кремезний чоловік у шкіряному пальті і пухнастій шапці. Розминаючи затерплі ноги, він підійшов до робітника-опе-ратора, який порався біля металевих труб з гайковим ключем у руках.

— Скажіть, будь ласка, де можна бачити інженера Бранюка?

Оператор витер рукавом спітніле чоло, вправно впіймав губами сигарету з нагрудної кишені спецівки, одягненої на ватянку, показав ключем на низенький дощатий будиночок, що виднівся віддалік серед зеленого молодого сосняка.

— Он туди проїжджайте. Іван Сергійович щойно пішов до себе… А ви часом не з області, не товариш Бутенко? — розглядаючи приїжджого, поцікавився оператор.

— Ні, я не Бутенко, — посміхнувся юнак. — Дякую.

Махнувши шоферові, щоб їхав слідом, він широким кроком попрямував до будинку, з неприхованою цікавістю оглядаючись навколо.

У небо здіймалися нафтові вишки. Безшумно хиталися, наче вклоняючись, електропомпи. Морозяне повітря було трохи насичене різкуватим ароматом, відчувалася близькість нафти. Вишок було менше десятка, весь невеликий нафтовий промисел ховався в глибокій долині, оточеній звідусіль густим лісом.

Стояла тиша. Тільки далеко попереду, біля однієї з вишок, що тулилася під самим гірським схилом, чувся металевий брязкіт; там, пересилюючи сонячне світло, спалахували блакитним сяйвом вогні електрозварки; кілька людських постатей здаля здавались маленькими, наче мурашки, поряд з багатометровим тілом вишки, що націлилася в безхмарне, прозоре небо.