Чтение онлайн

– Я про це нічого не знаю. Це нечувано, я…

– Та знали ви, знали. Я показав охоронцеві світлину, й він упізнав чоловіка, про якого я спитав.

– Пера?

– Ні, вас. Ви приходили туди улітку. Питали, чи можна пошукати сина у порожніх контейнерах.

Голмен не зводив з Харрі очей, а той вів далі:

– Ви незле все спланували. Обценьки, щоб дістатися на склад, порожній контейнер – цілком придатне для наркомана місце, щоб звести рахунки з життям, та ще й ніхто не зауважить та не почує, як ви стрілятимете. Із пістолета, який, як підтвердить мати Пера, був при її синові.

Халворсен не зводив погляду з Біргера Голмена, тримався напоготові, але той навіть не намагався що-небудь робити. Він лише голосно дихав носом, дивився у порожнечу, почісуючи передпліччя.

– Ви нічого не доведете, – відповів Голмен, наче аж із жалем.

Харрі розвів руками. У тиші, що раптом спала, залунало дзеленчання дзвіночків з вулиці.

– А що, свербить? Несила терпіти?

– Та пусте.

– Можна глянути просто тут, а можна у відділку. Обирайте, Голмене.

Дзвіночки лунали щомить голосніше. Сани? У центрі міста? Халворсен мав невідступне передчуття, що ось-ось пролунає вибух.

– Гаразд, – згодився Голмен, розстібаючи сорочку й закочуючи рукав.

На білому волохатому передпліччі виднілися дві малесенькі зашкарублі вавки. А шкіра навколо набула яскраво-червоного забарвлення.

– Поверніть руку, – попросив Харрі.

Така сама вавка, але однісінька, була з внутрішнього боку передпліччя.

– Страшенно сверблять собачі укуси, еге ж? – мовив Харрі. – А надто за десять-чотирнадцять днів, коли починають затягуватися. Таке мені лікар у травмопункті сказав, застерігши, щоб не розчісував вавок. Не варто б і вам розчісувати, Голмене.

Голмен порожнім поглядом дивився на власну руку.

– Справді?

– Три дірочки від зубів. Прислужившись зліпком щелепи, ми, Голмене, доведемо, який саме собака вкусив вас на контейнерному складі. Сподіваюся, ви легко відбилися.

Голмен захитав головою:

– Я не хотів… Я лише прагнув визволити її…

Дзвіночки на вулиці враз затихли.

– Чи ви визнаєте себе винним? – мовив Харрі, роблячи знак Халворсену, котрий враз поліз у внутрішню кишеню, але ані ручки, ані аркуша паперу там не знайшов. Харрі завів очі під лоба й поклав на стіл свого нотатника.

– Він казав, що вкрай змучився. Що йому несила більше терпіти. Я знайшов йому місце у Притулку. Ліжко та триразове харчування за тисячу двісті крон на місяць. Й за місяць-два його обіцяли взяти у програму лікування метадоном. Потому він знов зник, а коли я зателефонував у Притулок, мені сказали, що він утік, не заплативши за помешкання, а згодом… згодом він заявився до нас. З пістолетом.

– Й тоді ви наважились?

– Він уже був пропащим. Я втратив сина. Я не міг дозволити, щоб він забрав її з собою.

– Як ви знайшли його?

– Не на Платі. Я знайшов його біля «Ейки», сказав, що хочу придбати у нього пістолет. Зброя була при ньому, він показав пістолет і хотів зразу отримати гроші. Але я відповів, що при собі грошей не маю, мовляв, зустріньмося біля задньої брами контейнерного складу наступного вечора. Знаєте, а мені втішливо, що ви… що я…

– Скільки? – спитав Харрі.

– Перепрошую?

– Скільки ви мали намір заплатити?

– П’ятнадцять тисяч крон.

– І…

– Він прийшов. Виявилось, що набоїв у нього немає і, як він сам зізнався, взагалі не було.

– Але ви, певна річ, завбачили це, та ще й калібр стандартний, тож добути набої було неважко, адже так?

– Авжеж.

– Спочатку ви заплатили йому?

– Що?

– Нічого, пусте.

– Зрозумійте мене, це завдавало страждань не лише нам з Перніллою. Для Пера теж кожен день був пекельним. Мій син уже помер й лише чекав, аби хтось зупинив йому серце, котре ніяк не спиняло биття. Чекав…

– Спасителя.

– Так. Саме так. Спасителя.

– Але ж це не ваша справа, Голмене.

– Так. Це справа Господня. – Голмен, опустивши голову, щось пробурмотів.

– Як ви сказали?

Голмен підвів голову, але погляд його блукав у просторі, ні на чому не спиняючись.

– Але якщо Господь не робить своєї справи, її мусить зробити хтось замість нього.

На вулиці брунатні сутінки повили жовті ліхтарі. Коли випадав сніг, в Осло навіть уночі було ясно. Звуки були ніби загорнені у бавовну, а сніг поскрипував, мов феєрверк удалині.

– Чому ми не забрали його? – спитав Халворсен.

– Він не замірюється тікати, натомість має дещо розповісти дружині. За годину-дві пошлемо за ним машину.

– А він просто-таки артист.

– Невже?

– Але ж ридав, коли ти повідомив про синову смерть, хіба ні?

Харрі замислено захитав головою:

– Тобі ще чимало треба вчитися, Молодший.

Халворсен спересердя ко5пнув сніг.

– То просвіти мене, о наймудріший.

– Вбивство – це такий винятковий вчинок, що люди витісняють його зі свідомості, сприймаючи як напівзабуте жахіття. Я чимало разів бачив таке. Лише коли про це розповість інша особа, убивця, врешті, усвідомлює, що це існує не лише у його голові, а трапилось насправді.

– Еге ж. Утім, все одно холоднокровний добродій.

– Хіба ти не зауважив, що він геть розчавлений. Певно, Пернілла мала рацію, кажучи, що з них двох саме він любив сина більше.

– Любив? Убивця? – Голос у Халворсена мало не зірвався від обурення.

Харрі поклав руку йому на плече:

– Поміркуй сам. Хіба це не найбільший прояв кохання – пожертвувати рідним сином?

– Але ж…

– Я розумію, що у тебе на думці, Халворсене. Призвичаюйся, хлопчику, що такі моральні парадокси сповнюватимуть кожен день твого життя.