Шрифт:
Генри Лайон ОлдиСнулль вампіра Реджінальда
Багато хто заздрить мені. Знаходять у старому Нихоні тисячу достоїнств, що заслуговують палкого, трепетного почуття заздрості. Вони бачать мету, але не шлях, предмет, але не плату. А коли я кажу їм, що чисте джерело та збиті ноги – невіддільні, вони дивуються. Якщо чесно, то я теж заздрю – цьому святому, цьому дитячому подиву.
Жадібні, боягузливі, сварливі діти, – але все одно діти.
Із записів Нихона СивочолаCAPUT Iде ридають жінки й супляться чоловіки, лунають прокляття на адресу XIII Вальпургіналій, нападають кістяки, приндяться мудреці і летять королівські депеші, але троє героїв уже готові вирушити в дорогу, за покликом обов’язку
– Без мене ти нікуди не поїдеш!
– Люба, нумо без істерик. Ти знала, що то значить вийти заміж за венатора?
– Нічого я не хочу чути! Або ми їдемо вдвох, або ти залишаєшся вдома!
– Хочеш води? З льодом?
– І я виллю її тобі на голову! Ну чому, чому обрали саме тебе?
– Тому що я – славетний мисливець на демонів.
– Ти – мерзотник! Ти хочеш кинути дружину напризволяще!
– Ти перебільшуєш, радосте моя.
– Ні крапельки!
– Гаразд. Я – мерзотниквенатор. Досвідчений. Із чудесною репутацією. Із заслугами перед суспільством. І, як наслідок, цілком гідний вибору міської ради Брокенгарца й курфюрста Леопольда особисто. Дивно інше: чому мене обрали тільки тепер, на обслуговування XIII Вальпургіналій… Як гадаєш, мені варто образитися?
Фортунат Цвях попрямував до столу, взяв порожній келих ізпід вина, що залишився стояти звечора, налив туди води й вихилив одним духом, не пропонуючи дружині. Вихлюпне в лице, відьма, й оком не змигне. Розмова стомила венатора. У халаті й нічному ковпаку, неголений, невиспаний, він почувався не готовим до сімейних сцен. Інша річ, якби ми були в камзолі, при шпазі…
І в перуці з кучерями до пліч.
І з тростиною в руці.
Тоді можна сперечатися із дружиною навіть у присутності коханки.
– Ми три дні тому повернулися з курорту! – навела кохана дружина аргумент, неспростовний на її думку, але загадковий для цілого натовпу мудреців. – Відпочили, розважилися… Я сподівалася, ти знайдеш час попрацювати зі мною перед захистом!
Приклавши холодний келих до чола, мисливець на демонів згадав курортний Баданден. Там парі Цвяхів довелося брати участь у ризикованому полюванні на Лисого Генія. А згодом, про що коханій дружині знати не належало, венатор мав сумнівне задоволення оперувати молодого аристократа. Видаляти менталпухлину невідомого характеру й походження – ворогові не побажаєш.
Відпочили, називається. Розважилися.
Цікаве в тебе, люба моя, уявлення про відпочинок.
– Отже, так, – підсумував він твердим, як йому здавалося, голосом. – Завтра на світанку я їду до Брокенгарца. Знехтувати обов’язком венатора й особистим запрошенням курфюрста Леопольда я не можу. Ти залишаєшся вдома й готуєшся до захисту магістерського дисертату. Через дванадцять днів…
– О-о!
– …щонайбільше через два тижні я повернуся. В нас буде півтора місяця для занять. Годі, суперечку закінчено.
Фортунат плекав мало надій, що владний тон подіє на дружину. Руда Меліс, у дівоцтві – ятрийська відьма, була не з тих, кого можна втихомирити вольовим натиском. Скорше навпаки. Але – дивна річ! – дружина схлипнула й повернулася до люстерка, передумавши сваритися далі.
– Це дуже небезпечно? – запитала вона після тривалої (хвилини півтори, не менше!) мовчанки. – Я маю на увазі Вальпургіналії?
– Не буду лукавити, люба. Між такими людьми, як ми, немає місця для неправди, – сувора зморшка залягла межи бровами мисливця на демонів. – На два дні й три ночі місто стає здобиччю…
– Чим-чим?
– Я хотів сказати, що Брокенгарц відкривається для вампірів і перевертнів, інкубусів та суккубарів, ламіїв та ігісів. Для їхніх обрядів і оргій. Для чорних банкетів, на яких калічкишпільмани грають на відтятих кінських головах смичками, змайстрованими із котячих хвостів. Вальпургіяни їдять щурятину без солі, п’ють відвар мухоморів із коров’ячих ратиць-довбанок і коять усілякі бешкети. Як ти вважаєш, це схоже на салон маркізи П’ємпеналь?
Меліс тихенько схлипнула.
– Навряд чи, – погодилася вона, припудривши носика. – В салоні маркізи їдять перепелів і п’ють із кришталю. А шпільмани грають на скрипках роботи Гоцці. Їйправо, на місці курфюрста Леопольда я давно звільнила би Брокенгарц від цього лиха. Невже так важко віднадити погань?
– Неможливо. Традиція, гори вона синім полум’ям! Ще курфюрст Боніфацій Відважний, Леопольдів пращур, підписав договір із пустельником Вальпургом, інкубусом-розстригою. Відтоді жоден лорд Брокенгарца не ризикнув відмовитися від чергових Вальпургіналій. На щастя, це відбувається не щороку. Зажди, зажди…
Він випростався, грізний і обурений. Якби Меліс не знала свого чоловіка, то подумала б, що Фортунат Цвях вирішив набути виплеканого Вигляду – так він переслідував інферналів на неясних ярусах володінь Нижньої Мами.
– А якщо тебе спитають про це на захисті?
Наступні півгодини були присвячені осуду чарівницьнедоучок, які кепсько знають «Курс новітньої історії шабашів», розділ 16, «Весняний переддень».
– І все одно не розумію, – мовила колишня відьма, в недалекому майбутньому – магістр Високої Науки з дипломом, – коли догана закінчилася. – Переддень весняний, а зараз – друга половина літа…
Венатор відставив убік глечик із водою. І взяв другий дзбан, трохи менший: із червоним «La Morte». Він звичайно не пив зранку, але бесіда вже його стомлювала.
– Перенесли, – стенув плечима. Пальці нервово смикали пояс халата, зав’язуючи й розпускаючи хитрі вузли. – За узгодженням з астрологічною комісією Колегіуму Волхвування. Кажуть, зірки так стали.
– От! Зірки!..
– Слухай, а власне, яка різниця: весна, літо? Влітку навіть краще. Дощі не мрячать, дороги не розквашені…
– Дороги! А я тут змучуся, знаючи, що ти там – один!
– Чому один? Нас буде дванадцятеро: найкращих із кращих. Парна Дюжина – це теж традиція. Перед початком Вальпургіналій курфюрст Брокенгарцький розсилає запрошення відомим венаторам. Де просить – завваж, люба, курфюрст просить! – прибути, щоб гарантувати безпеку мирного населення. Природно, ми прибуваємо й забезпечуємо.