Сніг у Флоренції
Шрифт:
Якийсь ландскнехт повіз як сувенір.
Або продав якомусь там барону
твою любов, твій безіменний твір.
Старий
Як я різьбив ті риси дивовижні!
Було натхнення схоже на екстаз.
Я вже й пізніше, при дворі, в Парижі,
шукав її у мармурі не раз.
Усе було — і молодість, і сила,
і спокій, і достаток, і хвала.
Але вона вже більш не осінила,
вона до мене більше не прийшла…
Флорентієць
Так на таланті зрада окошилась.
Ти Маріеллу кинув у біді.
Старий
Але ж вона при матері лишилась!
Флорентієць
А хто була Флоренція тобі?
Старий
Флоренція? В якому одкровенні
пізнає правду стомлена душа?
Чи Данте, що похований в Равенні,
хоч сумнів щодо цього полиша?
Вона його судила, і цькувала,
і змусила вмирать на чужині.
Жорстока, невблаганна і лукава,
вона була як мачуха мені!
Флорентієць
Чого не скажеш в гніві благороднім?
Та муки Данте більші за твої.
А все одно й на камені надгробнім
він називає матір’ю її!
Старий
Вона його посміла проклинати.
Він був нелюбий, як усі митці.
Флорентієць
Цькувала не Флоренція, не мати,
а міста самоназвані отці.
О ті страшні, розбещені, погані,
усіх віків вельможні старигані!
В якій лиш не з’являлися личині,
який лиш бруд не мали на руках!
Вони помруть, а наслідки злочинні
відлунюють ще довго у віках.
На риштуванні Чортик позіхнув і, опустивши дзеркальце блискуче,
затарабанив ратичками стиха об дерев’яні ребра риштувань.
Чортик
Обридло зайчики пускать, перепочину,
а то ще хтось пошпурить кирпичину.
Та й взагалі, признатися, мені
людські страждання все-таки нудні.
Я все вже бачив і до всього звик.
Усе це суєта і від лукавого.
Щось дуже темно.
(Хукнув і протер блискученький уламок об коліно)
О, жіночий крик!
Ану погляньмо, це вже щось цікавого.
(Висвітлює дерева у саду, де в глибині між статуями раптом майнула біла постать у туніці)
Прекрасна жінка
(простягає руки, у неї голос як антична флейта)
Іду, іду, чекай мене в саду!
Ти де, ти де, в якому ти вигнанні?
О милий мій, нічого, я знайду.
Де ж ти подівся, Рустичі, Джованні?!
Флорентієць
(назустріч їй розкрив свої обійми, змахнувши крилами лілового плаща)
Я тут. Я жду. Мене вже навіть два.
Ти в плесі ночі біла, як латаття.
О Маріелла з мармуру! Жива?!
Про що мене ти хочеш розпитати?
Як я любив? Як згадував той час?
Як мріяв я хоч вісточку дістати!
Старий
О Маріелла! Вже немає нас.
Ти що, прийшла моїм надгріб’ям стати?
Прекрасна жінка
(з жахом відсахнувшись, розгублено питає Флорентійця)
О мій коханий, хто він, цей старий?
В його очах печаль така нестерпна!
Флорентієць
Він — Рустичі, котрий тебе створив,
щоб ти була у камені безсмертна.
Прекрасна жінка
(тихо підійшла, поцілувала у чоло Старого)
Це ти, Джованні? Плащ твій не ліловий.
Лице твоє спустошене й сумне.
Старий
Облиш мене. Твій дотик мармуровий
уже в мені не воскресить мене.
(Прекрасна жінка ніби заточилась, руками затуляючи обличчя,
і, ставши на коліна, скам’яніла)
Чортик
І хто вона йому, кохана чи жона?
Така красуня й мертвому присниться.
Ото біда, сполохав кажана.
Світанок скоро, треба буде змиться.
(Наводить світлий промінь на Старого)
Ану, цікаво, що він там шепоче?
Старий
(долоні склавши, наче для молитви)
Сан-Марко, Сан-Джованні, Санта-Кроче.
О Фіоренца, щастя моє, горе!
Санта-Марія дель Фіоре,
Санта-Марія дель Фіоре!..
Чортик
Дивак старий, чи випив двісті грамів?
Шепоче назви флорентійських храмів.
Старий
Сан-Спіріто, Сан-Сальві, Сан-Міньято,
Сантіссіма Аннунціата.
Лунгарно, Арно… чи прожив я марно?
Чортик (здивовано)
Шепоче річку!
Старий
Арно, Арно, Арно!
Етруська пристань, лілія долин.
Долинь до мене здалеку, долинь!
О Фіоренца, щастя моє, горе!
Санта-Марія дель Фіоре,
Санта-Марія дель Фіоре…