Чтение онлайн

— Бички — морські. В Нікополі ними весь базар запруджений…

До Каховки вже було недалеко, коли з'ясувалось, що шлюпки прибудуть раніше призначеного строку, не в неділю, як передбачалося, а в суботу ввечері. Ще з Дніпропетровська обговорювалися всі подробиці зустрічі з будівниками, Варя всю дорогу писала привітання, тренувались кричати «фізкульт-ура!», а тепер виходило, що приїдуть вони вночі, і ніхто їх не зустрічатиме.

Заходило сонце, коли пропливали повз якийсь древній монастир, підземні ходи якого виднілись прямо в дніпровських кручах. Через якусь годину мала бути Каховка.

Швидко темніло. Зорі поступово заповнювали весь простір над головами і тихо миготіли своїми голубими й золотистими очами. Ріка поширшала, і темні тіні засинаючих дерев на берегах відійшли вдалину.

— Де ж Каховка? — нетерпляче запитала Варя.

I раптом різонуло яскравим світлом. Спочатку засяяв правий берег, де був Борислав, потім з-за коліна ріки блиснули вогні лівого берега, на якому стояла Каховка, і вже через хвилину вони злилися в суцільну хистку стіну засліплюючого світла, що перегороджувало ріку впоперек.

— Як прекрасно! — прошепотіла Варя. Всі підняли весла, немов боячись злякати тишу, і виразно почули далекий шум, тонкі гудки пароплавів біля причалів, брязкіт металу, сигнали автомашини.

Шлюпки обходили великий острів, що розділяв у цьому місці ріку на два рукави. Вздовж усього берега тягнулась піщана смуга, така світла, що її виразно було видно навіть у темряві. Далі здіймались кучеряві верби й осокори. Дивно було спостерігати поряд з Каховкою, де все шумить і вирує, такий от тихий і мирний острів.

— А от поставлять греблю — і острів опиниться на дні Каховського моря, — з ледь вловимим сумом промовила Варя.

— Туди йому й дорога, — присвиснув Гриша.

— Багато ви розумієте, — образилась Варя, — взагалі хлопчаки не вміють відчувати ніякої краси…

— Це ще як сказати, — загадково вимовив Скрипка.

Коліков направив шлюпку до острова. Вирішили перечекати до ранку, щоб прибути до каховської пристані тоді, коли їх повинні зустрічати будівники.

Скрипка вирішив сьогодні ж, не відкладаючи, розповісти Варі про все, що було в нього на душі: і про свій обман, і про допомогу Колікова, і про свої почуття до неї. Але Варя десь зникла.

Скрипка назбирав сухої трави, помостив у шлюпці, ліг і задумався. Згадалась йому якась вичитана з книг історія про художника, що написав портрет коханої жінки, подивився на нього і вмер від розриву серця, але тут же Гриша подумав, що серйозній людині негоже забивати собі голову подібними думками. Потім йому раптом здавалось, що берегом іде Варя. I хотілося отак підійти до неї ззаду, взяти за теплі м'які плечі й запитати, чи є на світі любов чи немає…

Повз острів повільно проплив буксир з довгою низкою барж, над головою в Гриші впала зірка, прокресливши по небу золоту лінію, потім далеко за вербами почувся сумний крик, що нагадував мукання: «Бу-у-у! Му-у-у»…

— Що воно таке? — здивовано подумав Гриша.

Крик повторився, глухий і тужливий. Гриша підвівся і пішов в напрямі цих дивних звуків. Під ногами гучно тріщав сухий хмиз. В одному місці Скрипка спіткнувся об корч і ледве не впав.

— Тихше, ви! — засичали йому назустріч. Гриша впізнав Варю. Вона сиділа на невеличкій піщаній галявинці, а рядом з нею прямо на піску простяглася темна нерухома постать, що належала не кому іншому, як самому командору переходу Жорі Колікову.

— I коли вони сюди сховались? — подумав Скрипка.

— Сідайте, — покликала Варя, — Жора заснув. Він всі ці дні майже не відпочивав…

— Звичайно, командор, — сказав Скрипка; опускаючись на пісок, — а ви, значить, оберігаєте його сон?

— Та просто так…

Посиділи мовчки. Знову почувся той крик, що підняв Гришу.

— Що воно кричить? — запитав він Варю.

— А ви не знаєте? — здивувалась вона. — Це водяний бугай. Такий, знаєте, сумний і дивний птах. Опускає дзьоб в воду і дме…

— Багато в природі чудес, — задумливо сказав Скрипка, — ось коли я виросту…

— Та ви ж зовсім дорослий, — засміялась Варя.

— Е, що там дорослий, — відмахнувся Гриша, — я зараз просто «син рибалки» та й більш нічого…

— А знаєте, — сказала Варя, не помітивши іронії в останніх словах Скрипки, — ви дуже хороший в поході…

— Це тому, що в мене ідея була, — признався Скрипка.

— Iдея? Яка ж?

Звідкись, ніби з самого неба, впав вітерець, і кінець Вариного серпанкового шарфика торкнувся обличчя Гриші. Скрипці здалося, що це Варя торкнулась своєю рукою, і він навіть здригнувся.

— Що з вами? — співчутливо спитала дівчина.

— Та так. Нічого, — пробурмотів Скрипка, відчуваючи, як його заполонили якісь неспокійні, бентежні думки.

На вершини дерев викотився білий місяць, і вони зімкнулись навколо галявини ще щільніше. Світло місяця лилося, мов потоки блакитної води. Обличчя Варі, з величезними чорними тінями на місці очей було казково прекрасним, і Гриші захотілося розповісти дівчині все, все.

— А ідея в мене була така, — заплющуючи очі, тихо промовив він, — така ідея, що зовсім я не син рибалки і ніколи води не бачив, окрім хіба в колодязі…

— Що-о? — здивувалась Варя.

— Якраз тому, — не маючи вже сил зупинитись, говорив Гриша, — я і сказав. Ви, мабуть, не знаєте, що таке степ, де повітря буває таке гаряче, що хоч сірники об нього запалюй…

— Так ви степовик? — перепитала його Варя.

— Ясно. В мене батько агроном. Пшеницю вирощує. Булочки їли?

— Їла.

— Ото вони й є. А я… та що там говорити!..

— Але я справді думала, що ви — син рибалки, — сказала Варя, — і всі так думали.