Щит і меч
Шрифт:
— А я не хочу удосконалювати свою особистість. Я волію шаленого кохання при місяці. І хоча місяця не видно, якщо напружити уяву, обличчя Павки Мохова мені його цілком замінить. Іди до мене, Мохов, зігрій мене.
Рудий як вогонь, веснянкуватий Мохов, сором'язливо всміхаючись, переліз через хлопців, що покотом лежали на сіні, сів поруч Аліси.
Вона діловито поцікавилась:
— Конспекти при тобі? — І пояснила: — Опір матеріалів — найкраще снотворне. Ти, Павле, читай, а я умліватиму біля тебе й мріятиму про п'ятірку.
Сіно було сухе, і пахло не сіном, а тільки пилом, однак усе перебивав гострий і терпкий запах корівника. Сашко Бєлов слухав, як лопотить дощ, слухав монотонне бубоніння Мохова й Алісині зітхання, що зрідка переривалися вигуками-стогонами:
— Я нічого не розумію! Повтори популярно і, будь ласка, своїми словами…
Хтось із дівчат спитав з надією в голосі:
— Як ви думаєте, хлопці, нам цей суботник зарахують при заліках? Фізмату, кажуть, зарахували…
Ніхто не відповів, а Гриша Медведєв, — його батько тоді боровся в Іспанії, — замислено промовив:
— Гвадалахара. Мені здається, вона чорна. І ще червона, гаряча, як розрив снаряду.
— А ти звідкіля знаєш, як снаряд рветься?
— Мені весь час батько сниться. Там, на фронті. Ми фашистів і не бачили, хіба тільки на карикатурах, які Борис Єфімов малює. А вони там, в Іспанії, людей убивають. Комуністи борються з ними, людство від фашизму захищають — це справжнє життя. А ми тут лежимо собі в теплі під дахом з ситим черевом і в киви морги граємося, віджартовуємося від життя.
— Ну, сказав Сашко, — у нас своє завдання є: мені зараз найголовніше — диплом захистити. Це зараз моє головне завдання на землі.
Та диплома він так і не захистив. Не встиг.
В управлінні Держбезпеки він склав інструкторам екзамени з багатьох дисциплін, але жодна з них, окрім німецької мови, не входила до курсу інститутського навчання.
Майор, викладач німецької мови, сказав Бєлову:
— Одна помилка у вимові — і в кінці речення поставлять свинцеву крапку. Тому незаслужено одержати в мене п'ятірку так само недостойно, як благати собі життя у ворога…
А Сашко й не збирався нічого одержувати незаслужено.
Де вони зараз, його однокурсники? Може, воюють десь поряд? Цікаво, де Аліса? Коли в інституті дізналися, що він раптом на кілька років поїхав на Північ, як поставилася до цього Аліса? Вона завжди твердила, що смуток їй шкодить. Заплакала вона? Мабуть, ні. А що в неї на душі, ніхто ніколи не знав. Вона вміла мило базікати, говорити про різні дрібниці, аби не згадувати про головне для неї, про її таємницю.
А в неї була таємниця. Одного разу після зустрічі Нового року вона в дверях зіткнулася з Сашком. Аліса завжди співала на інститутських вечорах: у неї було приємне контральто, і багато хто навіть радив їй вступити до консерваторії.
І несподівано вона сказала в своєму звичайному жартівливому топі:
— Ану, ледарю, проведи чарівну дівчину додому, зроби собі таку приємність.
І цілу дорогу вона жартувала й розігрувала Сашка. А коли підійшли до її парадного, злякано оглянулась, підвела обличчя й попросила:
— Поцілуй мене, Сашо. — І додала жалібно: — Можна в губи.
І Сашко невміло торкнувся її невмілих губів. А потім вона зняла з його шиї свої руки, винувато опустила їх, зітхнула:
— Знаєш, більше не будемо.
— Ніколи? — спитав Сашко.
Аліса ясно й твердо подивилася на нього, але голос її затремтів, коли вона сказала:
— Взагалі, коли хочеш, я можу вийти за тебе заміж. — Підвела очі, щось вираховуючи. — Другого вересня сорок другого року. — І пояснила: — Це день мого народження — раз…
— А що два?
— Мені ж потрібен час, щоб переконатися в твоєму коханні.
— Добре, я напишу число, щоб не забути, — пожартував Сашко, удаючи, що до Алісиних слів він ставиться як до жарту. Він не міг вчинити інакше, хоч і зрозумів, відчув, як це все серйозно для неї. Та, правду кажучи, йому й самому було не до жартів. Але він тоді вже був зарахований у спецшколу і вчився там, не залишаючи поки що інституту й не знаючи, яка йому випаде доля.
Аліса дістала з сумки блокнот, звеліла:
— Запиши!
З її голосу Сашко зрозумів, що вона ніколи не подарує йому цього жарту. І хоч йому було дуже гірко, він, продовжуючи гру, з веселим виглядом поставив у блокноті дату й підписався під нею.
Аліса видерла цей аркушик, розірвала його, кинула клапті в калюжу.
— Все! — сказала вона гордо і гнівно. — Все! — І пішла. І більше вони отак от, удвох, ніколи вже не бачились.
А потім він для неї, як і для інших, поїхав на Північ.
27
Дорога до експериментального табору «О-Х-247» йшла через сосновий бір. Тут було селище табірного персоналу — казарми охорони і будиночки начальницького складу. Сам табір містився внизу, в безлісому котловані; раніше там був піщаний кар'єр.
Низина заболочена: очевидно, із схилів стікають струмочки; на дні її — сивий туман, пропахлий гниллю. Селище табірного персоналу подібне до дачного: тенісний корт під маскувальною сіткою, піщані доріжки обкладені керамічними плитками, куртини троянд дбайливо вкриті солом'яними матами. Є і дитячий майданчик: дерев'яний загінчик з гіркою піску, гойдалки, веселі, строкаті грибки від сонця, плавальний басейн — тепер тут влаштовано ковзанку.
Черговий ротенфюрер з есесівської внутрішньої охорони провів Дітріха і Вайса в будинок для приїжджих, люб'язно пояснив, де розміщені туалетні кімнати, відкрив шафу — там лежали піжами і повстяні капці.
Високі ліжка з двома перинами. На тумбочках біблії в чорних дерматинових оправах, в кожній тумбочці фаянсова нічна посудина і машинка для скидання чобіт. Біля ліжок пухнасті килимки. Підлога, натерта воском, блищить, трохи липне до підошов. На вікнах голубенькі занавіски і важкі штори з крученими шнурами.