Чтение онлайн

Та як тільки будова втрачала характер героїчного штурму й період знегод і труднощів лишався позаду, він починав знемагати, нудитися й перебирався на інший об'єкт, де обстановка первозданності вимагала від кожного готовності до подвигу.

Товариський від природи і щиро доброзичливий, привітний, він вмів легко переживати знегоди й труднощі, самовіддано ставитись до товаришів і був зовсім байдужий до турбот про власні блага. Усім цим Зубов швидко завойовував повагу людей, якою дорожив над усе в світі.

Він був правдивий до нетактовності і в цьому розумінні нещадний до себе й інших. І якщо коли й втрачав владу над собою, то лиш зіткнувшись із грубого брехнею; тоді лють охоплювала його, нестямна, гнівна, відчайдушна.

Він палко схилявся перед тими, чиє життя здавалося йому високим зразком служіння обов'язкові.

При всьому тому він був поблажливий до людських слабостей і завжди вмів бачити їх смішний бік.

Як і багато його ровесників, він думав, що життя, яким він живе, з усіма вигодами і благами, уготоване йому революційним подвигом старшого покоління, перед яким він за це в боргу.

Близько двох років Зубов працював на тракторному заводі, де в одному з цехів випускали танки. Тут він працював під керівництвом бригадира німця-політемігранта, який вдосконалив його шкільні знання німецької мови. Він зумів передати своєму здібному учневі усі найтонші відтінки берлінської вимови. І потім сам тішився, слухаючи його бездоганну німецьку мову.

Своє прагнення вивчити німецьку мову Зубов пояснював тим, що Німеччина — одна в найрозвиненіших технічно країн, отож у неї сильний робітничий клас, а якщо робітничий клас сильний, виходить, Німеччина стоїть на порозі революції, і тому треба якомога швидше вивчити мову своїх братів по боротьбі за соціалізм. В цьому переконанні Зубова всіляко підтримував його бригадир німець-політемігрант, пророкуючи в якнайближчий час революційний вибух у Німеччині. В можливість такого вибуху вірили багато людей, що пояснювало й моду радянської молоді тих років — юнгштурмівку, і захоплення піснями Ернста Буша, і поширеність привітання піднятим вгору стиснутим кулаком — Рот фронт! — і тверду надію на те, що Тельман переможе.

Батьки Зубова — батько — завгосп лікарні, який під час громадянської війни дев'ятнадцятилітнім хлопцем уже командував полком, і його мати — фельдшериця, яка в ті самі роки й того самого віку уже займала пост голови губвиконкому, — вважали Олексія мало не за недоростка.

Призваний у Червону Армію, Зубов поступив курсантом у школу прикордонників. Потім служив у званні лейтенанта на тому прикордонному пункті, через який проходили ешелони з німецькими репатріантами з Латвії. В останньому з ешелонів був і Йоганн Вайс.

Начальник прикордонного пункту і присутній при цьому Бруно дали зрозуміти Зубову, що це «особливий німець», і ще тоді на прикордонному посту, лиш мимохідь глянувши, Зубов запам'ятав його обличчя. Він пізнав Вайса в госпіталі, але довго не показував йому цього, виявивши тим самим велику силу волі і витримку…

Вдосвіта того ранку, коли гітлерівці напали на нашу країну, Зубов був саме в секреті. Він вів бій до останнього патрона, і, коли прикордонну смугу ворог уже захопив, Зубов опритомнів після контузії від ручної німецької гранати.

Була піч, але небо, здавалося, корчилося в багрових судорогах відблисків пожеж. Гірко пахло гаром, згорілою вибухівкою. Залізним обвалом гулко котилися по шосе, по путівцях ворожі моторизовані частини.

Оглушений, напівнепритомний, Зубов поповз у лісок, до переховувалися ще кілька поранених прикордонників і дівчина-санінструктор. На світанку санінструктор побачила, як на шосе з'явилися дві полуторки, в яких сиділи в чистеньких, новеньких мундирах наші піхотинці.

Санінструктор вибігла на шосе і зупинила машини. Та це були не наші бійці. То був підрозділ Бранденбурзького полку, спеціально призначеного для виконання провокаційно-диверсійних акцій у тилу нашої армії.

Командир підрозділу, люб'язно всміхаючись санінструкторові, взяв з собою кількох солдатів, пішов з ними в ліс, де лежали поранені, неквапливо порозмовляв з ними, втішаючись бездоганно точним знанням російської мови. А потім віддав наказ застрелити поранених, як він пояснив санінструкторові, з гуманних міркувань, щоб позбавити їх страждань.

Зубов врятувався тільки тому, що лежав трохи оддалік від загальної групи поранених, несподівано скований шоком, що викликала контузія.

Командир підрозділу Бранденбурзького полку не дозволив своїм солдатам глумитися з дівчини-санінструктора, а акуратно вистрелив їй у потилицю, відступивши на крок, щоб не забризкатися.

В затьмареній свідомості Зубова, що тимчасово втратив слух, усе це проходило в беззвучній німоті. І ця беззвучність ще поглиблювала страшну простоту вбивства, вчиненого на його очах.

Те, що це вбивство вчинено так просто, спокійно, майже беззлобно, мимохідь, бо воно було лише надокучливим обов'язком цих людей, які поспішали на інше вбивство, — усе це встромилося у серце Зубова, мов крижана голка, й заморозило те, що раніше становило його природну сутність і було таке властиве його душевно здоровій людській природі.

Кілька днів Зубов відлежувався в лісі. Потім у нього стало сили вбити німецького військового поліцая, що залишив велосипед на узбіччі й зайшов був у кущі.

Зубов переодягся в його мундир, ознайомився з документами й, сівши на велосипед, покотив дорогою, але не на схід, а на захід.

Усе це дало Зубову безсумнівне право одиночки-бійця діяти на власний страх і риск. Завдяки своїй нахабнуватій товариськості і самовпевненості він вільно пересувався в прифронтовому тилу.

Попервах він тільки придивлявся, втручався розв'язно в розмови, щоб вивідати, чи є в німця, що зустрівся йому, хоча б трошки гіркого відчуття від своєї причетності до злочину, й, не знайшовши такого відчуття, з холодним самовладанням, обачністю, продумано і безжально вершив суд — розправу. Отож немало його співрозмовників пішли на той світ, з очима, застиглими од жаху перед несподіваною смертю.

В дорозі Зубов спритно користався нарукавними пов'язками, які він знімав з убитих німців: шляхової служби, контрольно-пропускного пункту, регулювальника.

Якщо в легковій машині було кілька пасажирів, він обмежувався тим, що шанобливо козиряв, перевіряючи документи. В усіх інших випадках, не встигаючи погасити чемної посмішки, вмить натискав на спусковий гачок автомата…

Якось він побачив радянського льотчика, що викинувся на парашуті з падаючого літака.

Вилаявши льотчика за те, що той у десятирічці погано вчив німецьку мову, примусив його завчити фрази, необхідні при звертанні нижчого чину до старших за званням, переодягнув у німецький солдатський мундир. І тепер уже мав підлеглого.