Чтение онлайн

Чи можна, звітуючи, піднести цю суму в рубрику «спеціальні витрати», Вайс твердо не знав. Та він одважився на це, гадаючи, що в крайньому разі, ну що ж, бухгалтер вирахує із заробітної плати в десятикратному розмірі за невиправдану перевитрату іноземної валюти.

Але не подякувати фрау Дітмар за всі її турботи він не міг. Вона була щиро уважна до нього. Крім того, знайомство з нею дало йому чимало користі, і хто зна, що знадобиться ще од неї згодом.

І коли фрау Дітмар примірювала теплу плетену кофту й казала, що не наважується прийняти такий цінний подарунок, з рум'янця на щоках і червоних плям на шиї видно було, яка вона щаслива.

Та хоч які зворушливі були ці хвилини прощання, Йоганн не забув попросити у фрау Дітмар дозволу написати Фрідріхові листа й подякувати йому за гостинність. І фрау Дітмар дала Йоганнові номер синової польової пошти, попередивши, що Фрідріх не дуже полюбляє сам писати листи. І пообіцяла, що вона знову напише Фрідріхові, яка хороша людина жила в його кімнаті…

У точно визначений час Вайс під'їхав до готелю. Виніс майорові чемодани, поклав у багажник.

— Варшава, — процідив Штейнгліц, відкинувся на спинку сидіння, простягнув ноги, заплющив очі й наказав собі заснути. Він пишався тим, що може примусити себе спати: адже на це здатна лише вольова надособа, за яку самовпевнено і вважав себе майор.

Падав мокрий сніг, земля оголилася на проталинах, в долинах стояв туман. Холодно, зимно, похмуро. Безмежно тяглася дорога, геть зрита вирвами од авіабомб. Лунко гули під колесами настили недавно відбудованих мостів. Напередодні розбійницького нападу на Польщу 1 вересня 1939 року німецькі диверсійні групи висадили більшість мостів в повітря. Пробігали чорні руїни будівель у повітових містечках. Через певні проміжки часу машину зупиняли біля контрольних пунктів. Штейнгліц прокидався, недбало показував свої документи, а частіше металевий жетон на ланцюжку, який справляв на начальників патрулів неабияке враження.

Часом написи вказували, що треба їхати в об'їзд, бо дорога закрита для всіх видів транспорту. Вайс, начебто не помічаючи цих покажчиків, небавом доганяв моторизовану колону або проїздив повз армійське розташування, аеродром, будівництва, складські споруди. І хоч по всьому шосе були дорожні знаки, що вказували шлях на Варшаву, Вайс чомусь знаходив привід часто звірятися з картою, особливо коли траплялися об'єкти, що привертали його увагу.

Та кожного разу, перш ніж дістати карту, він поглядав у дзеркало над вітровим склом, в якому відбивалася фізіономія сонного Штейнгліца. Ніяких позначок на карті Вайс не робив, покладаючись на свого пам'ять.

Коли під'їхали до лісистої місцевості, патруль затримав машину. Майор показав свої документи, витяг жетона — не допомогло. Унтер-офіцер шанобливо доповів, що проїзд одиночним машинам заборонено, бо в лісі переховуються польські терористи.

— Ганьба! — пробурчав Штейнгліц. Вийшов з машини на узбіччя і потім, застібаючись, сказав унтер-офіцерові:

— Їх треба вішати на деревах, як собак. Скільки в них дерев, стільки їх і вішати.

— Ви маєте рацію, пане майор. Треба вішати.

— То чого ж ви стоїте? Ідіть у ліс і вішайте! — Цієї миті він помітив, що заляпав чобіт, і наказав патрульному солдатові: — Витерти! — А коли той нахилився, сказав гидливо: — Боягуз! У тебе навіть руки тремтять — так ти боїшся цих лісових свиней.

Проте сам Штейнгліц тільки тоді дозволив патрульному офіцерові відкрити шлагбаум, коли зібралося понад десяток армійських машин. І свою машину наказав Вайсові вести в середині колони, позад бронетранспортера, й поклав собі на коліна пістолет. І вилаяв Вайса за те, що той не одразу вийняв з брезентової сумки гранату.

Чорні дерева впритул підступили до дороги. Пахло вогкістю, глицею, і ліс здавався Йоганнові рідним. Такі ж ліси були в нього на Батьківщині, а в цьому причаїлися польські партизани, що не побоялися стати до мужнього двобою із залізними лавинами гітлерівських полчищ.

Як хотів Вайс почути зараз постріли, розриви гранат, тріскотняву ручних кулеметів — він ждав їх, як голосу друзів. Та ліс мовчав. Непроникний, темний і такий густий, ніби дерева зрослися гіллям. І коли машина знову виїхала на голу рівнину, Йоганнові здалося, що тут темніше, ніж у лісі. Напевне, тому, що задні колеса транспортери набризкали грязюкою вітрове скло. Він хотів зупинитися, щоб витерти грязь, але майор не дозволив: боявся одірватися від бронетранспортера.

Глибокої ночі, коли до Варшави лишалося не більш як тридцять кілометрів, Штейнгліц наказав Йоганнові звернути з шосе. Під'їхали до якихось будівель — очевидно, раніше це був маєток, — обгороджених високим парканом і подвійним рядом колючого дроту. Прожектори на сторожових вишках, поставлених по кутках паркана, заливали все навкруги сліпучим мертвотним світлом. Біля воріт їх затримали. Охорона дуже старанно перевірила майорові документи й пропустила машину тільки після того, як караульний офіцер по телефону дістав на це дозвіл. У дворі Штейнгліца зустріли люди в цивільному. Він шанобливо відкозиряв, і вони всі разом пішли. Йоганнові дали ліжко в гуртожитку неподалік од гаража, де стояло дуже багато нових машин найкращих німецьких марок.

Це розташування, загадкове, відлюдне, що зовні нагадувало і тюрму, і табір, не було ні тюрмою, ні концтабором. Але тут були сконцентровані найдосконаліші технічні засоби охорони: струм високої напруги, включений в огорожу з колючого дроту, трубчасті спіралі Бруно, система металевих щогл і прожекторами, які могли будь-якої миті залити нещадним світлом усю колишню поміщицьку садибу або освітити кожен її закуток, і незримі променеві бар'єри із спалахами сигнальних ламп, в які попадав кожен, хто входив у приміщення чи виходив з нього, і всі зібрані тут досягнення людської думки точно і злагоджено служили одній меті — намертво відрізати цей клапоть землі від зовнішнього світу.

Тільки солдати охоронного підрозділу носили військову форму. Ті, кому вони підлягали, хто володарював тут, були в цивільному, і тільки за ступенем шанобливості, що її виявляли до цих цивільних, можна було визначити їхню високу посаду. Жоден з них не приховував своєї військової виправки і права командувати іншими, такими самими цивільними, що відрізнялися лише більш вишуканою виправкою. Підлеглі цивільні нагадували в'язнів, які добровільно посадили себе в кам'яні флігелі. Вони працювали майже цілий день і лише після обіду, а декотрі тільки після вечері прогулювалися по кам'яних плитах внутрішнього дворика, що відокремлював ці флігелі від господарських будівель.