Чтение онлайн

— То чого ж ви вирішили знищити ці документи?

— Я ще подумаю, чи варто. Мабуть, вони можуть згодитись, як характеристика моєї добропорядності.

— А кому буде потрібна така характеристика?

— Знаєш, — сердито сказав Віллі, — хоч би там що, фірми й концерни, з якими я мав справу, ні в якому разі не припинять свого існування. Так було і минулої світової війни, сподіваюсь, те саме буде й тепер. Отже, Віллі Шварцкопф може сподіватися на посаду управителя в одній з тих фірм, з якими він мав ділові контакти і при цьому зарекомендував себе з найкращого боку.

— Ви вірите у своє майбутнє, дядю?

— Атож, звичайно, поки західний світ залишається таким, яким він був і до фюрера і яким буде після нього. Коли закінчиться ця колотнеча з перемогою над нами, західним державам доведеться розщедритись, щоб поновити нашу міць і знову націлити її проти Радянського Союзу.

— Однак ви оптиміст, і нерви у вас залізні.

— Звичайно, — самовдоволено погодився Віллі. Мугикнув презирливо: — Я не Лансдорф. Це він застрелився, як істеричка, коли хтось із підлеглих доповів йому, що один з його улюбленців нібито радянський розвідник.

— На кого ж упала підозра? — спитав Генріх.

— Невідомо: Лансдорф спалив усі папери. Занадто вже він пишався своєю недосяжною, як йому здавалося, для звичайних смертних майстерністю читати в чужих душах. Готував мемуари, де зобразив себе як зорю першої величини в німецькій розвідувальній службі. І, напевне, не захотів, щоб його мемуари були трохи пошкоджені. От і застрелився з авторської пихи і старечої хворобливої підозріливості.

— Значить, ніякого радянського розвідника не було?

— Звісно. Звичайнісінький наклеп невдахи-співробітника, який ревнує до іншого, спритнішого.

Пробираючись через руїни рейхсканцелярії у підземну казарму есесівської охорони, Шварцкопфи таки добре замастили свої парадні мундири вапном та битою цеглою. У вузькому коридорі вони скинули рукавиці і обтрусили з себе пил, потім пройшли кам'яними сходами через гараж і стали в чергу вищих чинів рейху, які прибули привітати фюрера. Черга повільно просувалася.

У довгій, як вагон, приймальні з низькою стелею і голими бетонними стінами, під портретом Фрідріха Великого, вставленим у золочену раму, сидів у кріслі Гітлер.

Ноги його в широких брюках були розставлені, наче він сповзав з крісла і хотів утриматися в ньому. Картопляного кольору брезкле обличчя його обвисло, відтягуючи нижні повіки. Волосся вогке й акуратно розчесане, як на покійникові.

Величезний, горилоподібний Кальтенбруннер стояв ліворуч від фюрера. Поруч нього — низький на зріст Борман. Його безгуба, з вузькою щілиною рота фізіономія зберігала колишній зарозумілий вираз.

Старший ад'ютант Гітлера, заклопотано схилившись, стояв праворуч і після кожного потиску руки непомітна протирав фюрерову долоню ваткою, змоченою дезинфікуючою рідиною.

Хоч у бункері стояла тиша, в цьому затхлому й душному підземеллі було важко почути, що відповідає Гітлер на привітання. Він з помітним зусиллям, булькотливо бурмотів якісь нечутні слова, і його, здавалось, безкістне, кволе тіло дедалі нижче спускалося з крісла. Тільки великий, грубої форми ніс на сірому й вогкому обличчі стирчав твердо, гордовито й самостійно. Ліва рука, що лежала на підлокітнику, весь час конвульсивно сіпалась. І ніхто не смів дивитися на цю самотню руку, що енергійно сіпалась у той час, як її власник знесилено й мляво сповзав з крісла.

Та коли до Гітлера підійшов Гіммлер і, солодко усміхаючись, почав захоплено вітати його, сталося те, чого Генріх Шварцкопф найменше сподівався від цього напівтрупа і про що розповідали тільки в плітках-легендах. Фюрер схопився — шалений, напружений, несамовитий. Верескливо волаючи, він намагався своїми скарлюченими пальцями зірвати ордени з Гіммлерового мундира.

З недоладних вигуків насилу можна було розібрати, чим викликана ця лють: англо-американські війська виявили в концтаборі Берген-Бельзен, а також в інших таборах неумертвлених в'язнів. Есесівці, застосовуючи фауст-патрони, встигли вбити тільки частину в'язнів, але обпечені трупи не були спалені.

Гітлер звинувачував Гіммлера в тому, що той зробив це навмисне, намагаючись перешкодити завершенню переговорів з англійцями та американцями про спільні дії проти Радянської Армії.

Гіммлер мовчки й терпляче дочекався, поки цей приступ шаленої енергії закінчився й сили Гітлерові вичерпались. Скориставшись миттю, він почав діловито доповідати: він віддав наказ відіслати всіх в'язнів з концентраційних таборів Заксенхаузену, Равенсбруку та Нейєнгамму похідними колонами в Любек. Там їх мали повантажити на судна, вивезти у відкрите море і втопити. Наказ цей уже виконується.

— І не залишиться ніяких слідів? — стомлено спитав Гітлер.

— Абсолютно, — твердо запевнив Гіммлер. Потім сказав: — Мій фюрер, ви ж знаєте: у концентраційних таборах, розташованих і в самій Німеччині, і на окупованій території, було в цілому близько вісімнадцяти мільйонів чоловік. Одинадцять мільйонів з них за ці роки було піддано обробленню на умертвління. — Промовив з гідністю: — Мої заслуги і старання в цьому напрямі вам відомі. — Поскаржився: — Але, на жаль, у ряді таборів мій наказ, що виходив з вашого веління, не був виконаний. Винні в тому фатальні обставини, які не піддаються розслідуванню: тут і катастрофа з літаком, в якому летіли уповноважені СС, і багато чого іншого…

Доповідаючи рівним голосом, Гіммлер завмирав від жаху: боявся, що фюрерові стали відомі його таємні підступи і от зараз, у цю хвилину, дано буде наказ арештувати його.

Шелленберг усіляко намагався навіяти Гіммлерові бадьорість і віру в майбутнє. Він викликав з Гамбурга астролога Вульфа, і той склав для Гіммлера гороскоп, в якому була визначена наперед його доля; він буде фюрером. Шелленберг підмовив Фелікса Керстена, особистого масажиста Гіммлера, щоб той переконував розкислого рейхсфюрера, наче йому призначено бути наступником Гітлера.