Чтение онлайн

Серед пишного листя й моху, що приховував горщики з ліліями, виднілися бронзові статуетки дітей і водяних птахів. На одному розі басейну відлита також із бронзи лань схиляла позеленілу від вологи голову до води, мов бажаючи напитися. Підлога в атрії була мозаїчна, стіни, частково облицьовані червоним мармуром, частково розписані зображеннями дерев, риб, птахів і грифів, тішили око гармонійною грою барв.

Одвірки були прикрашені черепахою й навіть слоновою кісткою, у простінках стояли статуї пращурів Авла. Скрізь відчувався мирний достаток, який чужався розкоші, сповнений благородством і впевненістю в собі.

Петроній, чиє житло було прикрашене значно пишніше та вишуканіше, не міг, одначе, знайти тут жодного предмета, котрий ображав би його смак; цією думкою він тут же поділився з Вініцієм, але вже раб-веларій [111] відхилив завісу, що відділяла атрій од таблінію [112] , і в глибині будинку показався Авл, який поспішав до гостей.

Це був чоловік, який досяг вечірньої пори життя, але ще міцний, з укритою сріблом головою та енергійним, можливо, дещо короткуватим обличчям, у котрому зате було щось, що нагадувало орла. Зараз воно відбивало здивування, навіть стурбованість, викликану несподіваним приходом Неронового друга, співтрапезника та повірника.

Петроній був людиною достатньо світською та спостережливою, щоб одразу це помітити, й по перших привітаннях він із властивим йому красномовством і невимушеністю пояснив, що прибув подякувати за турботу, котрою оточили в цьому домі сина його сестри, і що вдячність – єдиний привід його приходу, на котрий він одважився, пам'ятаючи про давнє знайомство з Авлом.

Авл зі свого боку запевнив, що радий бачити такого гостя, а щодо вдячності, то, мовляв, сам він переповнений таким почуттям, хоча про причину Петроній, напевно, й не здогадується.

Петроній і справді не здогадувався. Даремно він, підвівши свої горіхового кольору очі до стелі, намагався пригадати хоч найменшу послугу, коли-небудь надану ним Авлу чи комусь іншому. Жодної не міг згадати, хіба що ту, котру збирався надати Вініцію. О, зрозуміло, щось таке могло статися мимоволі, та тільки мимоволі.

– Я сердечно люблю й високо поціновую Веспасіана, – мовив Авл, – а ти врятував йому життя, коли одного разу, на своє нещастя, він заснув, слухаючи вірші імператора.

– Навпаки, то було його щастя, – заперечив Петроній, – бо він їх не чув, але не буду сперечатися, що воно могло скінчитися нещастям. Міднобородий так і рвався послати до нього центуріона з дружньою порадою розрізати собі вени.

– А ти, Петронію, тоді його висміяв.

– Так, дійсно, а точніше, навпаки, йому полестив: я сказав, що, коли Орфей [113] умів піснею присипляти диких звірів, тріумф Нерона не менший, позаяк він зумів приспати Веспасіана. Агенобарба можна гудити, але за умови, щоб у малій огуді були великі лестощі. Наша найласкавіша Августа, Поппея, чудово це розуміє.

– На жаль, такі нині часи, – сказав Авл. – У мене не вистачає двох передніх зубів, їх вибито каменем, кинутим рукою бритта, й відтоді я говорю з присвистом, але в Британії я провів найщасливіші дні свого життя…

– Тому що звитяжні, – вставив Вініцій.

Але тут Петроній, злякавшись, як би старий полководець не заходився розповідати про минулі війни, змінив тему. Ось, кажуть, на околицях Пренести [114] селяни знайшли мертве вовченя з двома головами, а під час недавньої грози було зруйновано громом куток храму Місяця – справа нечувана такої пізньої осінньої пори. Якийсь Котта, повідомивши йому про це, додав, що жерці храму провіщають із цієї причини занепад міста або, принаймні, зруйнування якоїсь великої будівлі, що його можна відвернути лише надзвичайними жертвопринесеннями.

Вислухавши цю новину, Авл сказав, що, на його думку, такі прикмети нехтувати не можна. Боги, можливо, розгнівані нечуваними лиходійствами, і в цьому немає нічого дивного, виходить, умилостивлюючі жертви цілком доречні.

– Твій-бо дім, Плавтію, не дуже великий, – відповів на це Петроній, – хоча живе в ньому велика людина; мій же дім, звичайно, занадто великий для такого поганого господаря, як я, та він теж малий. Якщо ж ідеться про зруйнування якоїсь дуже великої будівлі, як-от Прохідний Дім [115] , то чи слід нам приносити жертви, щоб запобігти його падінню?

Плавтій на це запитання не відповів, і його обережність злегка зачепила Петронія – хоча тому не властиво було розрізняти добро та зло, він донощиком ніколи не був, і з ним можна було розмовляти цілком вільно. Знову змінивши тему, він почав хвалити оселю Плавтія й помітний в усьому оздобленні хороший смак.

– Будинок цей старий, – сказав Плавтій, – і я нічого в ньому не міняв відтоді, як успадкував його.

Після того як відсунули завісу, що відділяла атрій од таблінію, будинок було видно на всю довжину – через табліній, через розташований за ним перистиль [116] і наступну залу, або екус, погляду відкривався краєвид саду, ніби світла картина в темній рамі. Звідти до атрію долинав веселий дитячий сміх.

– Ах, доблесний керманичу, – сказав Петроній, – дозволь нам послухати зблизька цей щирий сміх, що нині така рідкість.

– Із задоволенням, – відповів, підводячись, Плавтій. – Там грають у м'яча син мій Авл і Лігія. Що ж до сміху, Петронію, мені здається, в тебе все життя проходить у ньому.

– Життя гідне сміху, от я і сміюсь, – відповів Петроній, – але у вас тут сміх звучить по-іншому.

– Крім того, – додав Вініцій, – Петроній не те щоб сміявся цілі дні, скоріше він сміється цілі ночі.

Так бесідуючи, вони пройшли до будинку в сад, де Лігія та маленький Авл гралися м'ячами, а призначені для цієї гри раби-сферисти підбирали м'ячі з землі та подавали гравцям. Петроній окинув Лігію швидким уважним поглядом, маленький Авл, побачивши Вініція, підбіг із ним привітатися, а той схилив голову, проходячи повз чарівну дівчину, котра стояла з м'ячем у руці розрум'янена, злегка задихана, з розсипаним по плечах волоссям.

Але через те, що в садовому триклінії, затіненому плющем, виноградом і капріфолією, сиділа Помпонія Грецина, гості попрямували привітатися з нею. Хоча Петроній раніше не бував у Плавтія, дружину його знав – зустрічав її в Антистії, доньки Рубеллія Плавта, і в домі Сенеки, і в Полліона. І все-таки її сумне, але спокійне обличчя, сповнена благородства постава, рухи, мова викликали в ньому відчуття мимовільного здивування. Весь вигляд Помпонії настільки суперечив його уявленням про жінок, що цей чоловік, який славився в Римі своєю зіпсованістю й самовпевненістю, почував до Помпонії певну повагу й навіть іноді в її присутності втрачав звичну незворушність. Ось і тепер, дякуючи їй за турботу про Вініція, він мовби знехотя раз у раз вставляв звертання «доміна» [117] , котре не спадало йому на думку, коли він говорив, приміром, із Кальвією Кріспініллою, зі Скрибонією, Валерією, Соліною та іншими вельможними жінками. Після привітань і висловлювань подяки Петроній перейшов до закидів – він дорікав Помпонії, що вона так рідко показується на людях, її не зустрінеш ні в цирку, ні в амфітеатрі, на що вона, поклавши руку на руки чоловіка, спокійно йому відповіла: