Чтение онлайн

Відштовхнувши мене, в кабіну “мухолова” вліз Нордвік і допоміг Гідасу вибратися назовні. Ноги не тримали його, він висів на Нордвікові ганчір’яною лялькою, руки конвульсійно здригалися.

— Протиперевантажувальний захист зовсім сів, — прохрипів він.

Я підскочив до Гідаса і підставив плече. Не церемонячись, Нордвік переклав його на мене і обернувся до бота. Але там уже, затуляючи собою люк, стояв Шеланов.

— Куди? — спокійно, але твердо спитав він.

— Туди, — так само твердо відказав Нордвік.

— Не маю права пустити тебе.

Плечі Нордвіка напружились, він набичився, здавалося, ще мить — і він просто відкине худенького Шеланова зі свого шляху. Та напруження раптом полишило його, він несподівано усміхнувся й сказав:

— Я розумію, про що ти думаєш. Дай мені пілота, щоб заспокоїти твою совість.

Нордвік повернувся до нас і подивився на Гідаса. Той уже трохи отямився й тремтячими руками розтирав набрякле обличчя.

Шеланов теж поглянув у наш бік.

— Ти ж сам бачиш…

— Ну, нехай іде зі мною цей, — Нордвік кивнув на мене. — Мені однаково, який баласт.

Певна річ, неприємно різонуло, що мене охрестили “баластом”. Та в подібній ситуації не до образ. Здається, це був саме той випадок, про який думають дівчата, захоплено дивлячись на шеврони наших комбінезонів.

— Гаразд, — усе ще вагаючись, мовив Шеланов і відступив від люка.

— Вибачте, — сказав я Шеланову, передав йому Гідаса й прослизнув у “мухолов”.

— Швидше, час дорогий! — гукнув Нордвік, зарощуючи перетинку люка. Потім сів у єдине крісло.

— Стань за кріслом, — сказав він мені, — притиснись спиною до стіни, а руками уприся в спинку крісла.

Я розвернувся в тісній для двох кабінці і оперся спиною на перегородку.

— Скільки в нас лишилось часу? — спитав Нордвік, дивлячись, як з причалу, обійнявшись, ідуть Шеланов з Гідасом.

Звичайно, я не знав.

— Хвилин тридцять п’ять.

— Ти хоч здогадався в рубці кого-небудь залишити?

Від несподіванки я здригнувся. Усе помічає! Добре, що він не спитав цього при Шеланові… Нордвік увімкнув зовнішній зв’язок.

— База?

— Черговий оператор станції “Проект Сандалуз-ІІ” на зв’язку, — відгукнувся Владик.

“Молодець!” — захоплено подумав я. Швидко він!

— Скільки в нас часу?

Владик затнувся. Ну звісно, звідки ж йому знати, про що йде мова.

— Не зрозумів? — перепитав він.

Я перехилився через спинку крісла поближче до пульта.

— Владику, — сказав я, — переведи, будь ласка, показник часу з екрана варіатора на комп’ютер бота ЗХ-46.

Я ще встиг помітити, як на дисплеї спалахнули цифри: 32,42, і відразу ж мене відкинуло назад. Бот, прорвавщи перетинку причалу, буквально вистрілив собою у простір.

Через силу, відчуваючи, як моє обличчя стає, очевидно, таким самим, як обличчя Гідаса, я простягнув руки і схопився за спинку крісла. Поперед себе я нічого не бачив, крім потилиці Нордвіка, — крісло повністю затуляло собою екран огляду. Шия Нордвіка почервоніла, але голову він тримав рівно. Довге волосся відкинулося назад, відкривши дивні вуха: ліве — нормальне, як у всіх людей, праве — відстовбурчене, стирчало перпендикулярно. У нас на станції жартували над ним поза очі: мовляв, у дитинстві батьки часто скубли його за вухо, до того ж лише за праве. Дивак, чому він не зробить пластичної операції?

“А Шеланова у нас прозвали Людовіком, — недоречно згадав я. — За довгий ніс, схожий на ніс одного з французьких королів…”

“Мухолов” різко сіпнуло. Очевидно, Нордвік почав гальмування. Руки не витримали, і мене кинуло обличчям, на сринку крісла, причому носом я тицьнувся в те саме відстовбурчене вухо Нордвіка. Обличчя в мене почало витягатись уперед, і тепер я вже не знав, на що воно стало схоже. Але в такому положенні були й певні переваги: притиснутий до спинки крісла, я тепер бачив екран огляду і райдужну діафрагму Ока, що невблаганно насувалася на нас.

Треба сказати, що входження в діафрагму не принесло мені задоволення. Спалахи в очах, різнобарвні кола на сітчатці, усе тіло затерпло… Й відразу невагомість. Гравідвигуни в діафрагмі не діяли.

Все-таки Нордвік був асом. Траєкторію польоту він розрахував чудово. Три секунди пропрацювали аварійні хімічні двигуни, і ми плавно пристали до перехідного тамбура пілотського відсіку.

Не знаю кому як, але я в невагомості почував себе вельми незатишно. Ми настільки звикли до штучної гравітації, що лише тепер, коли вперше опинився у невагомості, я зрозумів, що означала “космічна хвороба” для пасажирів на початку освоєння космічного простору. Таке відчуття, ніби ти падаєш разом із ботом у бездонну прірву, хотілось ухопитися за щось міцне і надійне, щоб уникнути цього падіння. Напевне, молоденький капітан1 “Градієнта” відчував те саме, тому що, коли луснула перетинка перехідного тамбура, він, чекаючи нас, висів коло входу, неприродно вчепившись рукою за поручень. Лише Нордвіку все було за іграшку. Він міцно, стояв на ногах, приклеєний до підлоги магнітними присосками, — екіпіровка працівників патрульно-рятувальної служби розраховувалась на всі випадки життя.

— Здрастуйте, — несміливо проказав капітан “Градієнта”. — У нас чомусь відмовила система штучної гравітації…

Не звертаючи на нього уваги, Нордвік пройшов у рубку лайнера і, наблизившись до корабельного комп’ютера, кількома чіткими рухами, відкрив передню панель. Ясна річ, капітанові ПРС належало знати рубку корабля як свої п’ять пальців. Відкинута догори панель комп’ютера величезним крилом загойдалася під стелею.

Капітан “Градієнта” розгублено спостерігав за діями Нордвіка, потім перевів на мене здивований погляд.

— Що сталося? — запитав тихо; з погано прихованою тривогою.

Мабуть, він був моїм ровесником — років двадцять два — двадцять три, — але щупленька постать, світле волосся, рожеві щоки робили його схожим на хлопчика. Втім, блондини завжди виглядають молодшими.

— Ви завели лайнер у зону експерименту станції “Проект Сандалуз-ІІ”, — процідив я, дивлячись у небесно-чисті очі капітана “Градієнта”. — Вам це про щось говорить?

Очі його здригнулися, потемнішали. Щось це йому таки говорило….