Чтение онлайн

— Володю, дістав?

Я сторопів: звідки дівчина взнала моє ім’я! Але не встиг я їй відповісти, як за моєю спиною пролунав задоволений бас.

— Звісно, дістав! Адже ми-гвардія! — кремезний моряк, урочисто простягаючи квитки, протовпився до дівчини і потім разом з нею пішов до стадіону.

Засмучений і злий, я дивився їм услід. Ще не покохавши, я вже ревнував, майже з ненавистю позираючи на широку морякову спину. Я бажав йому всякого лиха, аж до найстрашнішого: загубити вхідні квитки.

Але мої сподівання не здійснилися. Моряк з дівчиною проминули заповітну лінію без перешкоди. Болільники провели їх заздрісними очима, а високий худорлявий юнак, що стояв біля бар’єра, гукнув:

— Наталко, “болій” і за мене, гаразд?

Дівчина посміхнулася і кивнула головою.

“Наталка!” — повторив я подумки. Отже, я вже знаю її ймення. Вже за одне це слід віддячити худорлявому юнакові. Я підійшов до нього, поклав йому на долоню квиток і шепнув:

— Північна трибуна!

Він кинув на мене погляд, сповнений палкої вдячності, і зразу ж рушив до стадіону.

Отак ми й познайомилися із Климом Твердохлібом, студентом інституту кіноінженерів.

Визнаю: болільник з мене, мабуть, кепський. Під час найцікавішого футбольного змагання я дивився не на ворота “Торпедо”, де раз по раз спалахувала жорстока боротьба за м’яч, а лівіше, на східну трибуну, де сиділа Наталка. Ледве дочекавшись кінця змагання, я помчав до виходу. Але де вже там серед тисяч людей відшукати одну, хоч і найкращу в світі?!

Я вже втратив надію і збирався піти геть зі стадіону, коли раптом почув голос мого нового знайомого:

— Куди ж ти подівся, друже?.. Шукаю тебе, шукаю… Ну, то підемо до мене?

— Так, так, ходімо! — зрадів я, згадавши, що про Наталку можна розпитати саме в Клима. — А що ж то за чудеса, які ти обіцяв показати?

— Розповідати довго, — посміхнувся Клим. — Краще побачити на власні очі.

“Чудеса” почалися, ледве ми підійшли до його квартири. Замість ключа Клим витяг з кишені якусь трубочку, дмухнув у неї, і двері одразу ж відчинились. У передпокої спалахнуло світло.

Голос, що дуже скидався на Климів, промовив:

— Прошу до вітальні. Прямо. Обережніше — двері автоматичні.

Ці двері відчинилися самі собою і справді легенько, але рішуче підштовхнули мене в спину, коли я трохи затримався. Одночасно якийсь колінчастий важіль досить неввічливо зірвав з мене кепку і втягнув у якусь нішу.

— Дякую, — збентежено промимрив я.

— Будь ласка, — посміхнувся Клим. — Ну, то як тобі подобаються мої автомати?

— Непогані, — стримано відповів я, сторожко позираючи на стіл, де раптом щось клацнуло, загуло й спалахнули різнобарвні лампочки.

— Непогані? — перепитав Клим, прикро вражений. — Ти, мабуть, мало знайомий з технікою?

— Дуже мало, — признався я. — Та мені вона й ні до чого. Я — філолог.

— І початкуючий поет, до того ж?

— Так.

— Гм…

Він вимовив це “гм” з таким презирством, наче піймав мене на якомусь дуже неприємному вчинкові. Я не витримав:

— То що ж, по-твоєму, кожен поет повинен бути інженером?

— Техніку мусить знати кожна освічена людина, — переконано відповів Клим.

— Он які — спалахнув я. — Замість того, щоб наближатися до літератури, я маю іти у протилежний бік?! Замість вивчення класичної спадщини минулого — зубрити нікому не потрібні формули?! Ні, красненько дякую за таку пораду!

Назрівала суперечка. Наша дружба, ледве народившись, уже була в небезпеці. І тут Клим зробив благородний жест:

— Не варто сперечатися — майбутнє покаже, хто з нас правий. Я тільки зобов’язуюся захопити тебе радіотехнікою. А ти… Втім, це твоя особиста справа… От скажи: чи повіриш ти, що я можу прочитати твої думки?

— Чаклун двадцятого сторіччя? Ні, брат, — дзуськи! Тут навіть техніка тобі не допоможе!

— Побачимо! — загадково посміхнувся Клим. — Сідай-но до оцієї машини, — він присунув до мене складну споруду з численними приладами на передній стінці. — Апарат запише твої думки, а згодом промовить їх уголос.

— Ну-ну! — задерикувато сказав я, одверто глузуючи з дивацтва мого друга.

Після сеансу “записування думок” Клим пояснив, що плівку з “думками”, через недосконалість технологічного процесу, можна буде прослухати не раніше як за кілька місяців, але дещо вдасться розібрати й зараз.

Він надів навушники, ввімкнув якісь сигнальні лампи, довго прислухався до чогось, позираючи на прилади, а потім урочисто проголосив:

— Її звати Наталка!

— Наталка?! — перепитав я, вражений.

— Так, так, — тільки не перебивай: запис нечіткий, ти дуже хвилювався, і я не все можу розібрати. Ось, наприклад, у тебе промайнула думка про моряка… Який моряк?.. Яка блакитна сукня?..

І раптом Клим шпурнув на диван навушники й зареготав:

— Зрозумів! Тепер усе зрозумів!.. Тобі сподобалася Наталя Кузьміна, наша студентка!.. І ревнощі?! Ой-йой!.. Тато ж її рідний брат!.. На щастя, я добре знаю Наталку, можу познайомити й тебе. Ну, то що — прочитав твої думки?

— Прочитати не штука, — збентежено промимрив я. — По-перше, вона дуже й дуже вродлива, а по-друге, — я увесь час дивився на неї.

— Цілком можливо, — досить байдуже відповів Клим, і я не міг зрозуміти, чи це стосується якостей дівчини, чи, може, висловленого мною припущення.

Не буду описувати, як я познайомився з Наталкою і покохав її. А ось те, як я збирався освідчитися їй в коханні — слід описати. Дивна недорікуватість охоплювала мене в її присутності: я наче перетворювався на якийсь автомат, заряджений чужими віршами. Я читав їй Пушкіна й Байрона, Блока й Твардовського, багатьох інших поетів, видобував з закапелків пам’яті неопубліковане та незакінчене, захлинався сонетами, упивався баладами, сипав каламбурами та епіграмами, але все то були чужі твори. А свої власні, вистраждані безсонними ночами, здавалися мені жалюгідними й немічними.