Чтение онлайн

Так, стукає мені мій сусіда згори.

Тихі, тихі, ледве чутні умовні стуки. Не вірилось, що ті звуки робляться рукою живої людини. Здавалось, що то самі мури, товстенні мури тюрми, набрались здатности видавати такі нутряні, глухі звуки. А може, се душі загиблих в'язнів віщують містично?

– «Тук-тук… Тук-тук-тук»… – чув я, приложивши під ковдрою ухо до стіни.

Лежав і силкувався пронизати поглядом всі численні двері з міцними замками, всі ті похмурі клітки-труни… Зрозуміти трагедію духом живих небіжчиків, що метушилися там.

Але – нічого…

Якась особлива, злісна і нерухома тиша заповнювала всю тюрму, протислась у найзахисніші її щілини. Вона жахала мене.

В уші плив мені неупинно тягучий, проймаючий жахом мотив «Волоської леґенди», від нього робилось моторошно.

Я згадував всі ті написи смертників у моїй камері, які пройшли тут переді мною. За три останні роки – сім… За три роки – сім.

Слухав слабі удари кволого серця і дивився на невиразну тінь від заґратованого лихтаря над парашею.

Лямпа блимала і тіні ґрат, костурляві й похмурі, незграбно танцювали. Від цього в очах миготіло, розболілась голова, кров бухала у виски, дурманів мозок.

Поволі закрадалось невиразне почуття жаху.

«Се» – починається…

Я боявся дивитись на рухливу тінь над парашею, і мене щось засмоктуюче тягло в той бік. Тінь лихтаря потроху розпливалась і все більше й більше наближалась формою до постати людини з розкуйовдженим волоссям на голові… чорним мотузком на шиї. З сірої вона зробилась зеленкувато-бурою. Внизу стіни показались бліді руки зі скрюченими пальцями…

Так, це Він.

Я раптом заспокоївся.

Невідомий повернувся в профіль до мене, повагом повів шиєю, мовби силкуючись увільнитись від зашморгу мотузка. Потім незграбно стрибнув з ящика параші й зі зверхносного зробився сферичним, прозорим. Крізь нього видно було парашу і протилежну стіну з примкненим до неї стільчиком.

Я чекав, що Невідомий надійде до мене.

Він здався мені значно схудлим з того часу, як бачив я його востаннє. Ніс загострився, волосся скуйовджене ще дужче. Але я взнав Його, Його – так жахливо схожого на мене.

У мене поволі німіли руки й ноги, а врешті я й зовсім перестав їх чути. Декілька разів пробігло по тілу дрижання тваринного жаху. Лоб спітнів, а потім захолонув.

Бліді, зеленкувато-сірі губи його заворушились. Я добре розумів їх мову. Балакав Невідомий насмішкувато, з віддихом, хоч я й не чув ніколи його голосу.

Неупевнено він ступнув до мене і похитнувся:

– Ти тепер переконався, звичайно, що я – безперечно ти?

Відпочивши трохи, Він додав:

– Я не буду вимагати від тебе обов'язкової для людей послідовности, але ж ти мусиш визнати непереможну дійсність Мого, а постільки і твого існування?..

Говорив Він завжди з нарочитим галицьким акцентом, говорив переконавче і холодно. Мене називав «на ти», я його – «на ви». Взагалі, я, як школяр, хвилювався, боявся чимсь йому недогодити, силкувався у всьому слідувать йому і теж так ворушити губи. Проте, ми добре розуміли один одного і завжди відповідали точно на попередні запитання.

– Добре, я визнаю Вас за себе, але де ж я візьму подібного, як у Вас, мотузка?..

Невідомий ще раз ступнув і зло, насмішкувато заговорив:

– Я дам тобі свого.

Але то було занадто, і я беззвучно закричав:

– Я не повішусь. Я не хочу вішатись. Залиште мене!

Невідомий, хитаючись туманом, неупевнено наблизивсь до мого ліжка. Нахилившись до мого лиця, Він розставив свої руки, наміряючись обняти мене. Його смертна сорочка-чувал торкалась моїх грудей, пронизуватий погляд сірих тьмавих очей – гіпнотизував. Я не міг одняти свого погляду від Його ріденької борідки, від худої шиї з синьою смугою круг неї, від зашморгу.

У мене волосся стало догори в передчутті Його смертних обіймів, тіло налилося оливом, зробилось важке, в очах помутніло, здавалось – я зараз знепритомнію…

Але в сей момент…

Несподівано десь вгорі трахнула кришка від ящика параші, в коридорі зарипів стільчик тюремника і почулось його голосне, життьорадно-животне хропіння.

То було визволенням. По мені пройшло щось як елєктрична іскра, підкинуло мене на ліжку і я… Заснув?

Шкло в лямпі засажніло, мені страшенно хотілось пити. Я спробував підвестись, але в голові нестримано бухало. Лоб палав.

Я знову лежав з широко розплющеними очима, дивився в стелю і слухав нерухому гнітючу тишу. Лук камери важкий, як віко труни, давив, тиснув груди.

Я здригнув.

Різкий неприємний тенор прорипів:

– У тебе немає мотузка, але є пояс на халаті, на якому можна чудово повіситися…

Я озирнувся і нікого не побачив. Голос ішов з середини камери. Серце мені пошвидчено і зміцнено застугоніло. Я оскаженів:

– Нате ж Вам! На!..

Схопився з ліжка, метушливо одірвав поясок від халату і почав чіпляти його за ґрати душника над дверима. Я страшенно поспішав. Мені все здавалось, що за мною хтось доглядає пильно і зле. Руки тремтіли, зашморг все ніяк не удавався. Я пригадував, що слід його хоч трохи поялозити милом.

Душник був досить високо, і я ледве досягав до нього руками, стоячи навдибки на ящику параші. Було незручно, все прикро путалось. Заніміли руки, ламало шию, важніла голова.

Потім я стрибнув з параші й повиснув проти дверної ніші, не торкаючись ні стін, ні долівки – так уявляв собі я і злорадісно над кимсь посміхався.

Порішив розім'ять спину. Боязко озирнувся, вдивляючись підозріло в тишу. Мені робилось від неї лячно.

І раптово відкілясь з осередку камери, рипучий, торжествуючий, нахабний почувся регіт.