Чтение онлайн

По світлиці крутилися, як дзиґи, дві дівчини в безусних контушиках, що тісно приставали у перехваті до їх струнких станів. Коси у джерегелі [41] , дукачі в намисті побренькують. Звідки Векла таких гарних добула, це вже її секрет. Сотники, хоч і перечилися не раз, чи вартніша біла, чи огненна збруя, чи піхотне військо, чи кінне і котра сотня в їх полку найкраща, але всі вони кріпко стояли на тому, що кращих дівчат і бути на всьому світі не може, бо прямо нема куди. І щолиш тоді, як вже їм у головах трохи позамакітрювалося і з чубів починало куритися, дозволяли собі навіть тих красавиць брати за кобеняк, бо нема нічого такого на світі, з чого тоді не насміхалися б випивші козаки, а зокрема полтавці

В кутку під образами, біля молодого гарного осавула, сиділа третя дівчина, теж у нашому вбранню, але не нашої породи. Волосся чорне — аж синє, очі великі, палкі, ніби імлою прислонені, уста червоні, блискучі. Вона кріпко притулилася до вродливого осавула і ніби всьо інше не мало для неї ніякої ваги й ціни.

Осавул балакав зі своїм сотником, кидав словами направо й наліво, а рукою заодно гладив чорну, дівоцьку косу.

— Так вона вже у вас вихрещена? — питався хазяйки Векли сотник Мручко.

— Ще коли. Вже другий раз говіла з нами.

— І до церкви вчащає?

— А як же ви гадали? Лиш не сама.

— А чому ж то?

— Пильнувати мусимо, бо бачите, які шрами у неї на шиї?

Козаки радо підходили до засоромленої дівчини дивитися на її шрами.

— І який же це бузовір ошпетив таку гарну шию?

— Також цирульник знайшовся, з шиї кров спускать!

Векла моргнула на козаків, щоб понехали такі питання, бо вони дівчині не милі, а нахилившися до уха сотника, розказувала, як то теперішня Одарка, а колишня Сурка влюбилася була в одного козака, втікла з ним, вихрестилася, і коли вертали з церкви, брати її напали на вихрестку і покололи ножами. От тому-то її тепер самої не пускають, а в господі безпечно, бо господи недобрі собаки бережуть, котрих жиди більше всього бояться.

— Ов, ов, ов! — бідкався Мручко. — А дійсно, гарна в неї шия, і ціла вона нічого собі дівчина, дарма що не нашої крові.

— А яка це різниця? — спитався котрийсь. — Ще нашого мужчину від жида відрізниш, а в жінок ніякої познаки нема. Мені щоб гарна.

— Знаємо, знаємо. Тобі щоб спідниця.

— А нібито їм, жіночому родові, значиться, що друге в голові, як не штани? Їм щоб і гірший, та коби інший. А гляньте, як вона до Сидора присмокталася, як той хміль до тичини. А недавно задля другого дала себе колоти… Бабйо!

Дівчина ніби й того не чула, не соромилася й не пускалася козацької широкої груді, лиш очі її ще гірше затягнулися імлою.

— Тулися, небого, до козака, як до гілляки змія, а таки тебе заріжуть, якщо братів твоїх різатимуть, — озвався котрийсь.

— Лишіть, пане сотнику! — гримала на нього Векла. — Пощо ви мені дівчину проти ночі жахаєте?

— Бо, правду вам сказати, не люблю бабського роду.

— Ов, а то ж відколи? — питалися одні.

А другі відповіли:

— Відколи постарівся сотник. Лиш оскома все-таки осталася, і тому-то такий лютий на жінок, як Веклині собаки на нас.

Сотник тягнув з півлітри меду нараз, а козаки за той час доповідали:

— Зачуваємо, що ви було й до монастиря вступили та невідомою криянкою із-за одної дівчини вискочили з нього. За що ж ви тепер обиджаєте жінок?

— Я їх не обиджаю, лише дуже я на них лихий сильно, бо від усього відвикнеш і відстанеш, а від жіноти ні.

І засміявся широким степовим сміхом, аж в ушах залящіло. А звертаючись до дівчини, остерігав її:

— Але ти, дівонько, вважай, бо оцей осавула тебе ще, либонь, нинішньої ночі з ума зведе. Боюся я за твій віночок.

— Не бійся! — заспокоював його сотник Великан. — Коняку злодій украв, нема що замикати в стайні.

Та ще він не доповів того, як молодий осавул зірвався з місця, відсунув легко дівчину, вийшов із-за стола і став у повний ріст перед Великаном.

Цей відскочив у напрямі дверей і мацнув себе по лівому боці, шукаючи шаблі. Але шабель не мали, бо поскидали їх у сінях. Не надумуючись довго, позакочували рукави і стояли проти себе, перед хвилиною добрі товариші, а тепер грізні суперники.

Сотник був високий, товстелезний, як Голіат, осавул гнучкий, тонкий, середнього росту, як Давид.

— Синку! — промовив сотник. — Та я тебе не маю що й у жменю взяти, та в тебе ще й молоко не обсохло.

Осавул у відповідь зложився, затиснув руки в кулаки і пустив їх у такий скорий рух, що годі було й слідкувати за тим кулачним двобоєм.

Нараз почувся стук, щось гепнуло у двері, двері відчинилися і — сотник горілиць повалився через поріг.

Товариші зірвалися з місць. Хто сотникові помагав піднятися, общупуючи його лоб і кості, чи цілі, хто осавула відтягав, саджаючи за стіл біля Одарки.

— Доволі, панове товариші, доволі! Бешкету у Векли робити не дамо. Рахунок вирівняний. Сотник сказав зайве слово, але ж і осавул надто вже гаряче прийняв його до серця. Ховаймо злість на ворога, панове. Подайте собі руки і — шабаш!

Осавул, не гаючись, просгягнув свою через стіл. Сотник ніби надумувався хвилину, а тоді розреготався на ціле горло:

— Молодчик! Ій-Богу, молодчик! Я, бачите, хотів досвідчити його, чи він що вартий, і бачу, що так. Ще трохи, і буде не гірший від мене. Не даром же з Мручкової школи вийшов!

Мручко казав подати меду, випили мирового, і за хвилину в господі панувала така люба згода, якби тут ніколи й ніякої шарпанини не було. Ше, мабуть, і покращало, бо отсе одна з дівчат, що весь вечір вертілися по господі, як оси, сиділа в якогось осавула на колінах, а він приспівував до неї: