Чтение онлайн

Ранком бачили його люди в Лосці, в полуднє був у Караївці, то знов. як мара, майнув крізь Курилівку і опинився у Студеній.

Так і нині було.

З невеличким відділом вискочив зі своєї квартири в Ушівці і помчав у напрямі Десни.

Бистроногий Аякс летів птахом. Другі коні насилу поспівали за ним.

Причвалав над Десну, там, де піоніри мідяний міст клали. Горіли ще смолоскипи на високих дрючках, бо робота йшла цілу ніч. Над огнищами, на триногах, у залізних казанах клекотіла смола, ковалі залізо на ковалах клепали, луск сокир далекою луною відбивався від сіл, окутаних імлою. Іноді, як повіяв поранковий вітрець і на хвилину розігнав туман, видно було лискучий хрест на сільській церкві або шпиль високої дзвіниці, або тополі біля панського двора. І знову — сіро, імлисто, непевно.

Король стояв і дивився в тую імлу. Довго, вдумчиво, бистро.

Нараз післав до робітників, щоб спинили роботу. Тисячі сокир, молотів, сверлів завмерло в руках. Тихо зробилося кругом.

Король впивався ухом у тишину. Очі його більшали, брови знімалися вгору, він ріс.

— За мною, вперед! — гукнув, не озираючися, і з шаблею в руці кинувся через Десну.

Захрустів лід, але не заломився, ніби Десна зойкнула тільки, почувши на собі напрасну силу несподіваного бігу.

— Вперед! Вперед! — заохочували себе їздці. Коні ховзалися. падали, один ногу зломив. Король не дбав. Що там один, а хоч би й два, хоч би й сотня! Не дорожив собою і не цінив своїх людей. Його обхопило це лицарське божевілля, котрим він чарував своїх, а жахав чужих, пострах між ворогами ширив. Навіжений цим божевіллям, забував, де він і які в його сили, не питався, якого ворога має перед собою, не дбав, чи побідить, чи потерпить погром, не зважав на ніщо, послушно і б'езтямно піддаючися тому завзяттю, котрого не міг побороти.

Завзяття вожда передавалося людям. Бачили тільки його і під його проводом не боялися ні погрому, ні смерті. Вперед! Вперед — по славу або по смерть! Карлове лицарство не дорожить собою… «Vivat Carolus rex!»

Король Карло не любить дешевої побіди, він навіть битви не хоче приймати, поки ворожі сили не більші від його.

Знає це останній чура в шведському таборі. Всі вони вірять, що куля їх вожда не береться і що його геній сильніший від царських регіментів. Слава Карла XII осліпила їх, насліпо женуть за ним, не думаючи, що переходити Десну, коли вона ще не досить кріпко замерзла, і відтинати себе від армії — це вчинок прямо божевільний. Щось такого міг би зробити молодий офіцер, котрий шукає незвичайних пригод, але не вожд, що повинен дорожити собою, не Карло, котрий свою армію загнав у чужі краї.

Про ніщо не думають шведи, — вперед! вперед!

Нараз кламцнули кріси і посипалися кулі.

Двох їздців повалилося на землю. Коні зжахнулися, кинулися набоки, але їздці кріпко тримали в руках поводи. За хвилину відділ пер дальше, — як таран об мур, так валив у московські роти. Ще один стріл, ще двох-трьох обагрилося кров'ю, і вже Карло сидить москалям на карках. Його довгий, прямий, важкий меч блискавкою в'ється, ні один удар не хибить.

Як колись голови телятам одним махом відрубував, так тепер москалів січе. Роти подаються, старшини не мають сили вдержати строю. Як косар у збіжжя косою, так Карло мечем вганяється у ворожу товпу.

Шведи за ним. Товпа подається назад і набоки, посічені й покалічені, з зойком і з благанням пощади, втікають навмання, збільшуючи нелад і тривогу.

Але за хвилину на місце відділів, що не видержали першого напору, приходять свіжі, сколюють шведів, ще трохи, й візьмуть їх у свої залізні обійми.

Нерівна боротьба. Шведам вже й сили не стає, тільки їх вожд не чує утоми. Його меч однаково скоро і певно знімається вгору, вправо, над головою майне, огненну вісімку у воздусі напише цей меч, весь від крові червоний.

І знову захиталися московські роти і подалися назад і набоки. І знову нові сили займають їх місця. Ще хвилина, й шведам буде кінець. Король Карло попаде москалям у руки,

Піоніри, перервавши біля мосту роботу, позбивалися в гурти і цікаво приглядалися, як їх король переходив Десну.

Перейшли і собі, ніби він їх тягнув до себе, ніби очей від свого героя не могли відірвати.

Посувалися лівим берегом в напрямі плавнів, у котрі увігнався Карло.

Бачили боротьбу, але встрявати в неї не сміли, бо король того не любив, не любив тих, що рятували його.

Щолиш тоді, як ясним стало, що король у небезпеці, понісся клич: «Короля, короля нашого рятуймо!» — і кілька сот людей з сокирами, з лопатами, вартові з рушницями наперли несподівано на ліве московське крило.

Закипіла боротьба наново. Рукопашний бій о короля. Москалі билися завзято, щоб грізного ворога в свої руки дістати, шведи докладали всіх зусиль, щоб не допустити до того. Був це не бій, а прямо різня. Шведи, як перед хвилиною колоди бардами кололи, так тепер черепи єгрів грюхотали, стелючи поміст до свого короля.

Та це їм не прийшлося так легко. Москалі пхнули запасні роти на ліве крило. Нові сили нове завзяття в битву несли.

Шведи стояли кріпко, як мур, але втрати їх з кождою хвилиною більшали, бо по московській стороні була надто велика перевага.

І вже здавалося, що Карпові XII вибила дванадцята година, що його Аякс лобом ударив у тую сухоребру, як терлиця, конину, на котрій чвалує найстрашніший з усіх їздців — смерть, коли нараз на московські тили напер козацький відділ — Мручкова сотня, а з нею гетьманський небіж Войнаровський.

Вибрали вони якраз найболючіше місце, вдарили там, де король Карло бив, як невтомний змолоцок ціпом, шаблею молотив.

Козаки наспіли в найважніший момент, тоді, як рішалася несподівана битва.

Рішили її.

Даром товстопузий майор, як ранений кабан, на всі боки кидав собою, заохочуючи своїх людей, щоб витривали в строю, щоб постояли кріпко за царя і за віру православну, даром золоті гори обіцював за голову шведського короля. Москалів обхопив цей страх, на котрий ніяка стратегія в світі ліку не зна.