Чтение онлайн

Тоді я просто лагідно промокнула кров.

— А хто це?

— Ти його знаєш. Він у Коїн на побігеньках. Хотів тебе зупинити, — з цими словами Гейл відштовхнув мою руку. — Годі! Через тебе я спливу кров’ю.

Тонка цівка і справді розрослася на струмок, тож я припинила спроби надати першу допомогу.

— Ти побився з Богзом?

— Ні, тільки загородив двері, коли він хотів кинутися за тобою. А він влучив мені ліктем у ніс, — пояснив Гейл.

— Тебе, мабуть, покарають, — припустила я.

— Уже покарали, — з цими словами Гейл простягнув руку, і я збентежено витріщилася на його зап’ястя. — Коїн забрала в мене комунікатор.

Я закусила губу, силкуючись не розреготатися. Але ж це така сміхота!

— Мені шкода, солдате Гейл Готорн.

— Не варто шкодувати, солдате Катніс Евердін, — посміхнувся Гейл. — Я все одно почувався дурнем, всюди тягаючи ту штуковину... — (Ми обоє розсміялися). — Гадаю, це означає, що мене понизили в посаді... або й усунули.

Все-таки в Окрузі 13 було й дещо позитивне. Наприклад, до мене повернувся колишній Гейл. Незважаючи на тиск із боку Капітолія, на наше з Пітою фіктивне одруження, ми з Гейлом спромоглися зберегти дружбу. Гейл не нав’язувався: не ліз із поцілунками й не казав про свої почуття. Можливо, через мою хворобу, а може, не хотів тиснути, або просто розумів: це жорстоко щодо Піти, який зараз у руках Капітолія. У всякому разі, у мене знову з’явився друг, з яким я могла поділитися своїми таємницями.

— Хто ці люди? — запитала я.

— Вони такі самі, як ми. От тільки у них було не кілька пластів вугілля, а ядерна зброя, — відповів Гейл.

— А мені хочеться вірити, що Округ 12 за Чорних часів не покинув би соратників напризволяще, — мовила я.

— Міг би. Якби йшлося про капітуляцію, або про необхідність скористатись ядерною зброєю, — сказав Гейл. — Хай там як, вони молодці, що взагалі вижили.

Можливо, через те, що на моїх підошвах і досі був попіл Округу 12, вперше за увесь час я віддала належне мешканцям Округу 13. Вони вижили, незважаючи ні на що. Перші роки були найжахливішими: потому як місто було розбомблене вщент, вони тулилися в малесеньких кімнатках під землею. Населення скоротилося в десятки разів, не було до кого звернутися по допомогу... За останні сімдесят п’ять років мешканці Округу 13 навчилися самі дбати про себе, перетворилися на боєздатну армію і без сторонньої допомоги збудували нове суспільство. Вони стали б набагато сильнішими, якби через епідемію не знизився рівень народжуваності: тепер вони відчайдушно прагнуть притоку свіжої крові ззовні. Можливо, вони надто суворі, якісь запрограмовані, можливо, їм бракує почуття гумору. Але вони є. І вони прагнуть знищити Капітолій.

— Але їм знадобилося багато часу, щоб нарешті об’явитися, — мовила я.

— Так, було нелегко. Довелося створити цілу підпільну мережу в Капітолії і провести роботу в округах, — пояснив Гейл. — А далі їм потрібна була людина, яка б запустила механізм у дію. Їм потрібна була ти.

— Піта їм також був потрібен, але, здається, вони про нього швидко забули, — мовила я.

Обличчя Гейла спохмурніло.

— Сьогодні Піта міг завдати багато шкоди. Звісно, здебільшого повстанці пропустять його слова повз вуха. Однак у деяких округах спротив тільки-тільки зароджується, він іще не набрав сили, і тому людям важко буде опиратися. Перемир’я — це вочевидь ідея президента Снігоу. Але з вуст Піти вона звучить дуже резонно.

Я боялася того, що почую у відповідь, однак усе-таки запитала:

— Гейле, як ти гадаєш, чому він це сказав?

— Можливо, його катували. Або переконали. Я думаю, він уклав із владою якусь угоду, щоб захистити тебе. Скажімо, висунув ідею перемир’я навзамін того, щоб тебе й надалі вважали розгубленою вагітною дівчиною, яка й гадки не мала про повстання й проти волі опинилась у полоні. В такому разі, навіть якщо округи програють, у тебе з’явиться шанс. Якщо ти, звісно, підігруватимеш... — Напевне, у мене був спантеличений вигляд, оскільки наступні слова Гейл промовив дуже тихо. — Катніс... він досі намагається вберегти тебе від смерті.

Вберегти від смерті? А, тоді все зрозуміло! Ігри тривають. Ми з Пітою більше не на арені, та оскільки нас не вбили, його єдине бажання досі в силі. Він хоче, щоб я залягла на дно, перебула час у безпеці й не у в’язниці, аж поки не вщухне війна. Тоді в жодної зі сторін не буде причини зичити мені смерті. А що буде з Пітою? Якщо переможуть повстанці, йому кінець. Якщо переможе Капітолій... хтозна! Можливо, нам обом подарують життя — якщо я підігруватиму, — а Ігри триватимуть...

У голові промайнули десятки образів: спис, який проштрикує тільце Рути на арені; бездиханне тіло Гейла, пошматоване батогом; устелене трупами вигоріле пустище на тому місці, де колись була моя домівка... І заради чого? Заради чого? Кров у жилах завирувала, і я згадала ще дещо. Перші спроби повстання в Окрузі 8. Переможці пліч-о-пліч... І те, що я спрямувала свою стрілу в силове поле арени, не було випадковістю. Як мені хотілося, щоб вона протяла серце мого ворога!

Я зірвалася на ноги, перекидаючи коробку з сотнею олівців, розсипаючи їх по підлозі.

— Що таке? — здивувався Гейл.

— Перемир’я не буде, — я гойднулася вперед, незграбно згрібаючи прості сірі графітові олівці в коробку. — Вороття немає.

— Знаю.

Гейл підгріб до себе жменю олівців і розклав їх на підлозі в одну рівненьку лінію.

— Хай що змусило Піту сказати те, що він сказав, він помиляється.

Дурні палички не залазили в коробку, сипалися на підлогу, і я відчайдушно їх ловила.

— Знаю, — мовив Гейл. — Дай мені. Ти переламаєш усі олівці.

Він забрав у мене коробку й плавними впевненими рухами наповнив її олівцями.

— Піта не знає, що влада зробила з Округом 12. Якби він тільки краєм ока... — почала була я.

— Катніс, я не намагаюся нічого тобі довести. Якби я міг натиснути на кнопку і повбивати всіх покидьків у Капітолії, я б так і вчинив. Не вагаючись і хвилини, — він поклав до коробки останній олівець й опустив покришку. — Питання в тому, що робитимеш ти.

Виявилося, що на запитання, яке так давно не давало мені спокою, завжди була тільки одна можлива відповідь. І тільки завдяки Пітиним хитрощам я це збагнула.

Що мені робити?

Я глибоко вдихнула, ледь-ледь підносячи руки — немов відтворюючи рух чорно-білих крил, які змайстрував для мене Цинна, — і знову безвільно опускаючи.

— Я буду Переспівницею.

Денді скрутився калачиком біля Прим: він вправно виконував свою роботу, захищаючи її від нічних загроз, а в очах його відбивалося тьмяне світло лампи. Прим міцно пригорнулася до матері; вигляд вони мали точно такий самий, як того ранку на Жнива, коли я вперше потрапила на Голодні ігри. У мене було власне ліжко, адже я досі одужувала, та й, ніде правди діти, ніхто б не зміг спати зі мною, бо мене постійно переслідували нічні кошмари.

Пролежавши кілька годин у ліжку, я зрештою визнала, що не засну. Денді й на мить не спустив із мене ока, під його пильним поглядом я, невпевнено ступаючи холодною кахляною підлогою, навшпиньках дісталася комода.

В середній шухляді лежав мій одяг: тут усі носили однакові сірі сорочки, які заправляли в такі ж однакові сірі штани. Попід одягом я зберігала кілька речей, які мені вдалося забрати з арени. Моя брошка з переспівницею. Пітин золотий медальйон зі світлинами мами, Прим і Гейла. Срібний парашут із втулкою, за допомогою якої я цідила воду з дерев. Перлинка, яку дав мені Піта за кілька годин до того, як я підірвала силове поле. Округ 13 конфіскував мій тюбик мазі для подальшого вивчення й використання в лікарні, а також лук і стріли, адже зброю тут дозволено носити тільки вартовим. Зараз лук і стріли в арсеналі.