Чтение онлайн

Мабуть, ми таки важливі для справи, адже ми в Ставці, а це вам не Переспівницею бути. Посеред кімнати перед широким столом стояв Плутарх і пояснював, із чим ми можемо зіткнутися в Капітолії. Першої миті мені здалося, що презентація не надто вдала: навіть ставши навшпиньки, я геть нічого не бачила, — поки Плутарх не натиснув кнопку. Посеред кімнати з’явилася голографічна проекція кварталу в Капітолії.

— Ось вам, наприклад, територія навколо казарм миротворців. Не найважливіша, однак серйозна ціль. Подивіться... — Плутарх ввів код на клавіатурі, і спалахнуло світло. Голографічна проекція почала переливатися різними барвами. — Згусток світла — так званий секрет. Він позначає певну перешкоду — це може бути і міна, і зграя мутантів. Хай що то є, воно призначене для того, щоб загнати вас у пастку або вбити на місці. Деякі «секрети» лишилися ще з Чорних часів, інші з’явилися згодом. Мушу зізнатися, що більшість із них створив я. А ця програма, яку при втечі вдалося винести з Капітолія одному з наших шпигунів, це найсвіжіша інформація. В Капітолії не знають, що ми заволоділи нею. Однак цілком можливо, що за останні кілька місяців було активовано нові «секрети». Ось із чим вам доведеться зіткнутися.

Сама цього не усвідомлюючи, я наближалася й наближалася до голограми, аж поки не вперлася в неї носом. Рука несамохіть потягнулася до зеленого миготливого світла.

До мене хтось підійшов і напружено завмер поруч. Ну звісно, Фіней. Адже тільки переможець міг побачити те, що бачила я. Арену. Оснащену «секретами», якими керують продюсери. Фінеєві пальці потягнулися до червоного світла над дверима.

— Пані та панове...

Він говорив тихо, а от мій голос луною прокотився по кімнаті:

— Оголошую сімдесят шості Голодні ігри відкритими!

Я засміялася. Швидко. Поки ніхто не здогадався, що ховається за словами, які я щойно вимовила. Поки ніхто не звів здивовано брови, не почав протестувати, не склав два і два й не вирішив тримати мене якнайдалі від Капітолія. Адже кому потрібен у команді розлючений переможець з важкою психічною травмою й незалежними поглядами?

— Плутарху, взагалі не розумію, навіщо ми з Фінеєм тренувалися, — мовила я.

— Ага, ми двоє й так найкраще підготовлені солдати — ліпших вам не знайти, — мовив Фіней зухвало.

— Матиму на увазі, — відповів Плутарх нетерпляче. — А тепер, солдате Одейр і солдате Евердін, поверніться у стрій. Я маю закінчити презентацію.

Ми повернулися на свої місця, ігноруючи допитливі погляди, націлені на нас звідусіль. Плутарх вів далі, а я час від часу зосереджено кивала, змінювала позицію, щоб краще бачити, і раз у раз повторювала собі, що потерплю ще трохи, а тоді побіжу в ліс і як заверещу! Або вилаюся. Або заплачу. А може, все разом.

Якщо це теж був іспит, то ми з Фінеєм обоє склали його. Коли Плутарх закінчив і оголосили перерву, мені звеліли залишитися, оскільки мали до мене особливе доручення. Однак мене просто попросили не голити волосся, адже Переспівниця має бути схожою на дівчину, яку всі пам’ятають з арени. Для камер, ти ж розумієш. Знизавши плечима, я запевнила, що мені абсолютно байдуже, якої довжини буде моє волосся. Мене відпустили без жодних подальших інструкцій.

Ми з Фінеєм зустрілися в коридорі.

— І що я скажу Енні? — мовив він пошепки.

— Нічого, — відповіла я. — І я мамі й сестрі не казатиму нічого.

Ми знову повертаємося на арену. Для чого про це знати нашим рідним?

— Якщо вона побачить голограму... — почав він.

— Не побачить. Це таємна інформація. Напевно, — сказала я. — Та це й не зовсім Ігри, де виживає тільки переможець. Ми просто надто гостро реагуємо — ну, ти знаєш чому. Ти досі не передумав, ні?

— Звісно, що ні. Я хочу знищити Снігоу не менше, ніж ти, — мовив він.

— Усе буде не так, як раніше, — сказала я рішуче, намагаючись переконати в першу чергу саму себе. І раптом мене осяяло. — Цього разу Снігоу також побуде трибутом.

Фіней не встиг нічого відповісти — з’явився Геймітч. Його не було на нараді, він не думав про арену — його поглинули інші проблеми.

— Джоанна повернулася в лікарню.

Я гадала, що з Джоанною все гаразд, що вона склала іспит, просто не потрапила у підрозділ снайперів. Вона чудово вправлялася з сокирою, а от у стрільбі показувала досить посередній результат.

— Вона поранена? Що сталося?

— Вона зірвалася в «кварталі». Завдання іспиту — натиснути на потенційні слабкості солдатів. Тому для неї затопили вулицю, — мовив Геймітч.

Я нічого не розуміла. Джоанна вміє плавати! Я точно бачила, як вона плавала під час Червоної чверті. З Фінеєм їй, звісно, не зрівнятися, але хто з нас може зрівнятися з Фінеєм?

— Ну і що?

— Її так катували в Капітолії. Обливали водою, а тоді били струмом, — мовив Геймітч. — «Квартал» повернув неприємні спогади. Вона запанікувала, розгубилася, не могла зрозуміти, де вона. Їй знову штрикнули заспокійливе.

Ми з Фінеєм уклякли на місці, онімівши. Я згадала, що Джоанна ніколи не приймала душ. Заледве змусила себе вийти на дощ, так ніби він був кислотний. А я вважала, що все це через морфлій!

— Ви двоє повинні її навідати. Крім вас, друзів у неї немає, — сказав Геймітч.

Від таких слів мені стало ще гірше. Не знаю, які там стосунки у Фінея та Джоанни. А от я її ледве знала. У неї не було ані сім’ї, ані друзів. Навіть жодної речі, яку б вона могла назвати своєю і покласти в шухляду. Нічого.

— А я повідомлю Плутарха. Він не зрадіє, — провадив Геймітч. — Він хотів, щоб у Капітолій вирушило якнайбільше переможців. Для видовищного шоу.

— Ви з Біпером також їдете? — запитала я.

— Якнайбільше молодих і привабливих переможців, — виправився Геймітч. — Тому ні. Ми залишимося тут.

Фіней пішов просто до Джоанни, а я покрутилася ще трохи в коридорі, поки зі Ставки не вийшов Богз. Тепер він мій командир, тому, гадаю, саме в нього варто шукати підтримки. Коли я розповіла йому, що в мене на думці, він виписав мені перепустку на півгодини (18.00. — Вільний час), щоб я могла піти в ліс, але за умови, що я залишатимуся в полі зору охорони. Я побігла до своєї кімнати по срібний парашут, але він викликав стільки неприємних спогадів, що натомість я підхопила стерильне полотно для бандажів, яке привезла з Округу 12. Квадратне. Цупке. Саме те, що треба.

В лісі я відшукала сосну і назбирала жменьку глиці. Поклала її на полотно, звела докупи кінці, крутонула добряче і зав’язала лозою. Утворився невеликий вузлик завбільшки з яблуко.

Перш ніж зайти в палату, я постояла кілька хвилин ззовні, спостерігаючи за Джоанною. Вона ніколи не вміла приховувати свою лють, проте зараз здавалася маленькою жінкою з широко розплющеними очима, яка силкується не заснути під дією заспокійливого. Її лякало те, що ніс із собою сон. Підійшовши до неї, я простягнула їй вузлик.