Чтение онлайн

На сцені зчиняється шарпанина. Лиходій, як і слід було сподіватися, хапається за пістоль. Пролунало підряд два, три постріли. Та все-таки відважному поліцаєві нарешті пощастило накинути мотузку на вдаваного сліпця. Солдати під шатром загомоніли, але ніхто не вигукував.

Підполковник зиркнув на генерала. Того разу головно-командувач пильно стежив за сценою, на його обличчі відбилася втіха й задоволення.

Збоку на сцену вбігає начальник поліції та кілька поліцаїв. Уражений кулею з пістоля під час двобою з лиходієм, молодий поліцай валиться на поміст. Начальник поліції з усієї сили намагається привести його до пам'яті. А тим часом його помічник прожогом кидається за розбійником і хапає за кінець мотузки. Згодом між начальником поліції та молодим поліцаєм відбувається патетична сцена, як у старовинних п'єсах. Як старовинний повірник, начальник поліції запитує, чи молодий поліцай хоче щось сказати. А той відповідає, що залишив матінку вдома. На те йому начальник каже, нехай, мовляв, не журиться про неньку, невже у передсмертну годину його, мовляв, ніщо не втішає. «Нема чого й казати, серце моє переповнює радість, що я таки вловив розбійника з пістолем», – відказує молодий поліцай.

І раптом серед мертвої тиші втретє залунав генералів голос. Та цього разу в ньому почувався не гнів, а глибоке зворушення:

– Молодчага! Оце справжній японець!

Підполковник Ходзумі ще раз нишком зиркнув на генерала: на засмаглій щоці генерала бриніла сльоза. «А генерал – все-таки добра людина». Крізь легку зневагу підполковник відчув до нього прихильність.

Тим часом під бурхливі оплески завіса закрила сцену. При тій нагоді підполковник Ходзумі вийшов надвір.

Півгодини по тому, затиснувши цигарку в зубах, разом з майором Накамурою, офіцером штабу, він проходив пустирем край села.

– Вистава Н-ської дивізії мала надзвичайний успіх. Пан генерал був дуже задоволений, – майор Накамура крутив свої кайзерівські вуса.

– Водевіль Н-ської дивізії? Ага, той про розбійника з пістолем?

– Не лише той. Пан генерал покликав розпорядника і звелів ще яку-небудь річ показати. Того разу вибір упав на п'єсу про Ґендзо Акаґакі, здається, на «Токуріно вакаре» чи як там її…

Ледь усміхненими очима підполковник Ходзумі роздивлявся на широку рівнину. Над зеленим килимом гаоляну двигтіло марево.

– І той водевіль теж мав неабиякий успіх, – не вгавав майор Накамура. – Пан генерал звелів розпорядникові з Н-ської дивізії ще раз сьогодні о сьомій влаштувати естрадний вечір.

– Естрадний вечір? З гумором?

– Ні, читатимуть історичну повість. Здається, «Подорож князя Міто по країні».

Підполковник Ходзумі силувано всміхнувся. А його супутник, нічого не помічаючи, бадьорим голосом провадив далі:

– Пан генерал дуже любить князя Міто. Він якось признався, що низько схиляється перед князем Міто й Като Кійомаса [73] .

Підполковник Ходзумі не відповів, а звів погляд угору. Крізь просвіти між вербовим гіллям було видно, як вітер гнав по небу олов'яні хмари. Підполковник полегшено зітхнув:

– Уже весна, навіть у Маньчжурії.

– А в Японії люди, мабуть, одягаються уже по-літньому, – майор Накамура згадав Токіо, дружину, спритну і здатну господиню, згадав про сина, учня початкової школи, і йому стало трохи сумно.

– А он уже й абрикоси цвітуть, – підполковник Ходзумі звеселіло показав рукою на кучми червоного суцвіття за да-лекою глиняною огорожею, а в голові його раптом забриніли слова з поезії Ґюго: «Ecoute moi, Madeleine» [74] .

Якось одного жовтневого дня сьомого року Тайсьо [75] увечері генерал-майор Накамура, колишній штабіст майор Накамура, сидів, відкинувшись на спинку канапи, в урядженому за європейською модою покої і безтурботно попихкував гаванською сиґарою.

За двадцять з лишком років привільного життя у відставці генерал-майор Накамура перетворився на милого дідуся. А надто того вечора, – може, тому що був у кімоно, – відкритий лоб з лисиною, мляві, обвислі кутики рота надавали йому вигляду особливо добросердої людини. Відхилившись на спинку канапи, генерал-майор Накамура повільно обвів очима світлицю і зітхнув.

Куди не глянь, усюди на стінах фоторепродукції картин європейських малярів. На одній з них зображено зажурену дівчину, схилену на підвіконня, на другій між кипарисами видніє краєвид, осяяний сонцем. І дивно – при електричному світлі усі ці репродукції виповнювали стару вітальню якоюсь холодною врочистістю, що не давала генерал-майорові жодної втіхи.

Збігло кілька хвилин у мовчанні. Та несподівано генерал-майор почув легенький стукіт у двері.

– Прошу, заходьте.

І в ту ж мить на порозі з 'явився стрункий юнак у студентській формі. Підступивши до генерал-майора, хлопець сперся руками на спинку крісла й відразу, трохи грубувато, запитав:

– Я вам потрібен, тату?

– Авжеж, тільки присядь на хвильку.

– Ну, кажіть, – юнак слухняно сів. Генерал-майор якось підозріло глянув на мідяні ґудзики

синового піджака й сказав:

– Що нового?

– Я щойно вернувся з громадянської панахиди по покійному Каваї, ви його, мабуть, знаєте, тату, він учився зі мною на філологічному факультеті.

Генерал-майор злегка кивнув головою, випустив з рота густий клубок диму і якось натужно почав про найголовніше:

– Це ти понавішував картин на стінах?

– Так, це я повісив уранці, але ще не встиг вам про це сказати. А хіба вони вам не подобаються?

– Не те що не подобаються. Але я б хотів, аби тут висів і портрет пана генерала Н.

– Поряд з цими? – хлопець мимоволі посміхнувся.

– Хіба тут вішати не гоже?

– Не те що не гоже… та, мабуть, смішно.

– А он же портрет висить, – і генерал-майор показав рукою на стіну над каміном. З портрета на генерал-майора спокійно дивився п'ятдесятирічний Рембрандт.

– Це зовсім інша річ. Генерал Н. йому не до пари.

– Ах так? Шкода, – генерал-майор легко відступився від свого наміру. Однак через хвилину, пихнувши сиґарою, спокійно провадив далі: – Скажи-но мені, будь ласка, що думають твої ровесники про пана генерала Н.

– Нічого особливого не думають. Ну, знають, що він начебто був видатний солдат.

В очах постарілого батька хлопець помітив сп'яніння від вечірньої порції саке.

– То правда, що він був славетний полководець. Але, крім того, він був щирий, благородний душею. – І генерал-майор заходився майже зворушено розповідати про один випадок з генералового життя.