Чтение онлайн

— Сідай з нами, Михайловичу, — запрошує Чарнота друга реввоєнгакера. — Ти ж в нас визначний культуролог, роз-повіш нам щось цікаве.

Корват обережно сідає, намагаючись підгорнути під стілець ліву ногу. Перед ним ставлять і наповнюють чимось прозорим фужер. «Горілочка!» — кажуть йому. «Монстр монстр…» — шепоче він у відповідь, і у його уяві виникають рожеві хащі планети, наповнені броньованими рогатими страховиськами і голими студентками, а потім нове видіння («Пінґвін» річної давності — золотавий, вермутовий) заступає хащі, і він у тій золотавості цілує юну брюнетку глибоке її декольте, що абрисом нагадує лист рослинки kalanchoe pinnata, чорні смужки бюстгальтера, плечі напружену шию, причинне чоло з плямами плинного кольору, запах офісних меблів на чолі і запах ванілі на плечах, її очі (шестиденні біблійні павзи поміж ліловим і сірим, вицвіле тло мініатюр епохи Хейан, невловимий відтінок старого кедрового лаку на циферблаті церковного годинника), зграйку чортенят на срібному кульчику і пальці, найсмачніші у світі пальці, вимащені соком курячого стегенця…

Він виринає зі спогадів безпосередньо у сяючий простір осушеного фужера і відводить його від обличчя, немов запальцьовані окуляри. Він оглядає застілля і запитує всіх присутніх:

— Нащо ж ви, похапливі і нетерплячі карацупи, шукаєте яблук десь у дідьковій, перепрошую, сраці, десь у пустелі Гобі, коли тут, поряд із вами, невдячними, росте-цвіте розкішний яблуневий сад? Чому не бачите, чому не хочете бачити, чому ви втупились в анальний анклав анатомії і поціновуєте мертве? Схаменіться, людиська, сподобтеся, нарешті ж, цивільності і фанатизму, повного упослідження ваших розперезаних, смердючих, обернених на потворність свою і на потворність цієї потворності, на фуфлозу і пофіґізмус монстрів… Сашко, Борисовичу, люди добрі і недобрі, і всілякі-кольорові, чи чуєте ви мене? Не все, кажу вам, ще втрачено. Під склепінням цих тлінних небес можлива ще перемога… Чи розумієте мене, вухаті діти скотобази?…

Ігноруючи всі можливі відповіді, він знову занурюється у видіння.

…Планета з чемним помаранчевим сонцем, захвильо-аним фіолетовим океаном і чорним піском узбережжя. Сині пальми з барилястими стовбурами застигли біля підніжжя темно-сірих шпаристих гір. Антрацитовим берегом підбігають оголені дівчата — Магда і Альона. Його відразу, без вступу і попередження, бере у полон, гіпнотизує і збуджує (до печії у каналах настовбурченого прутня) їхня повна несхожість: видовжені, елеґантно вмонтовані у вигин талії, стегна Магди і химерне, з пухнастим хребтовим рівчаком, урвище вузької засмаглої спини нахабнючки. Заціпенілий, він довго-довго (всю помаранчеву вічність цієї планети) спостерігає, як пружні спортивні тіла дівчат з'єднуються і повільно щезають у воді. Спочатку у чорнильні хвилі занурюються переплетені ноги, гострі коліна, що лоскочуть і тиснуть вистрижені міжніжжя, потім — долоні, з пальцями, заведеними в анальні отвори і стиснутими мускулястими, напруженими до з'яви на шкірі вибагливого мережива з дрібних ромбічних бганок, сідницями, потім — пообкусані, зім'яті і набряклі груди і, останньою чергою, злиті у безконечному хижому поцілунку голови…

— …Отямся, чоловіче, і послухай, що каже розумна людина, академік, — тормосить Корватове плече Жура. — Послухай же, воїне.

— …Мова йде про «натуральну людину», — каже Чарнота. — Про людину ландшафтну, людину горизонтальну. Ландшафтник завжди мріє про особливий та особистий зв'язок із Космосом, із сакральним, містичним, поганським Космосом пращурів; тільки він, цей зв'язок, спроможний дати натуральній людині відчуття повноти і завершеності. Відчуття, як я це визначаю, особистої соборності. Тільки він… Але, насправді, ландшафтній горизонтальній людині той зв'язок — недосяжний… Зась! Бо на заваді тій особистій соборності завше стоїть бажання щось вкрасти і втекти на хутір, завжди стоїть якась битовуха. Тільки сталева воля великих обраних харизматів і великих митців спроможна повести натуральних людей до великої мети, до такої мети, котра є вищою за їхню жлобську справедливість, відірвати їх від гною і ґрунту, кинути на терен історії. На штурм неба! На смерть і перемогу. Тоді, нагло зірвані і кинуті у вир світового тану, ландшафтники дивуються самі собі і проклинають той плеканий у селянських піснях Космос, з котрим їх зв'язала накинута і незламна чужа воля. Воля імперій володарів, митців. А проклинають вони цю волю тому, що справедливість імперій інакша, аніж справедливість жлобів… Наймудрішим із володарів-харизматів був Чинґіз-Хан, котрий заборонив своїм степовим лохам навіть згадувати своє ім'я і місце своєї могили. Інакше б викопали і пограбували свого мертвого володаря — натуральні люди мислять горизонтально…

Жура раптом пригортає до себе очманілого Корвата і шепоче йому на вухо:

— Я прийняв рішення. Ми з тобою летимо до Ізраїлю. Завтра домовляємося з нашим центральним офісом про візову підтримку і беремо квитки до Києва…

Фіона дочитує про пригоди Аліси у Графстві Сполоханих прийменників. Дочитує квапливо-діагонально, доповнюючи перегортання сторінок зауваженнями. Лише завдяки напруженому дослуховуванню Трахові вдається почути щось на кшталт «фіґня кончєна», «піпіки ригані некошерні» і «попандоза мутна». Знуджено позіхаючи, Холодна Хвиля перегортає тлустий шматок сторінкового обсягу і бачить наприкінці книги «Синопсис Графства». Вона знову вголос згадує «піпіків» і читає передостанні глоси:

ЦИГАНСЬКА БІБЛІЯ — в «Історії порожнечі» Цабатая Габлера (відомого як автора серії необов'язкових досліджень під загальним гаслом «Становлення, розвиток і занепад середньовічної китайської авіації 6-13 століть») згадується сакральний текст, нібито відлитий на поверхні великих стародавніх скляних пляшок для наснажуючих напоїв і священної соми. Одну таку пляшку бачив у басарабському шинку німецький етнограф і мандрівник Карл Шеєрбарт, першовідкривач утаємненого народу задністровських криптоберладників і жертва їхнього поганського офірування страхопудній богині Звінці. Шинкар Кульгавий Мандяла розповів Шеєрбартові про таємничі і хвороботворні написи на пляшці, які він назвав «циганською біблією». Написи буцімто розповідали про вигнання циган з Індії прадавнім арійським пророком Каногою. Фрагмент одної з пляшок зберігається нині у колекції львівської мисткині Ольги Погрібної-Кох (народ. 10 квітня 1970 року). Фрагмент має форму сполученого з шестикутною призмою денця, він темно-брунатового кольору, напівпрозорий. Написові передує зображення людиноподібного андрогіна з фалічним символом у руці та вареникоподібним артефактом замість голови. Сучасні екзегети розтлумачили напис на фрагменті як давньоромальський текст, записаний у 12 столітті нашої ери північноіранською клинцево-гачковою абеткою з діакритичними знаками, притаманними написам у Захеданській ущелині. Текст містить детальний факультативний опис процесів, які подібні до сучасних уявлень про спосіб самовідтворення швидкісних модемів.

ШКАРПЕТКИ АРХІТЕКТОРА СЕН МОРА — ?

ШКАРПЕТКИ ЗУРБАҐАНСЬКОГО КОМЕНДАНТА — див. глосу ТВОРЧІСТЬ ПАЦИКІВСЬКИХ ҐНОМІВ.

ШКАРПЕТКИ МАЗОХІСТИ — до перепризначення це поняття відповідало змісту «особливих приміщень окультних лабораторій на півдні Апеннінського півострова» Номінативне затвердження даної дефініції в окремих дискурсивних галузях поп-мистецтва відбулось завдяки культовому кінофільму режисера Метью Лізвака Рovetry апd Shame—2 (1997). Як відомо, майже 24 хвилини екранного часу фільму Лізвак присвятив каскадній презентації автокатівні на шасі Тоуоіа WSТ213А. У первісному сценарії Рovetry… (автори: оригінального концепту Рой Портман, розгорненої текстури — Джині Вассербальк) шкарпетки головного героя, водія і власника автокатівні, маніяка, педофіла і садиста, перестарілого фана групи А sing of relief, ренегата гард-року і симпатяги Доббіса, котрий звитяжно кидає кривавий виклик поп-культурі, буржуазному занепаду і навіженому мондіалізмові адміністрації Клінтона, не прались з часів поразки 68-го року і набули трупного кольору. 24 хвилини ненав'язливого відчуття специфічного запаху виявились спроможними трансформувати уявлення та конвенції гуманітарних стратегів та естетів метаманьєристичного напряму у мистецтві так само, як у свій час постріл незрівнянної Фанні Каплан трансформував і довів до ірраціональної вишуканості та стилістичної довершеності репресивні практики більшовизму.

ЩУР КАРЛОСА КАСТАНЕДИ — теплокровна містична тваринка, знайдена Великими Наґвалями у безплідних мексиканських пустелях. Єдиний з відомих сучасній зоографії екстремальних ссавців, що харчується виключно рослинним змістом крейзікактусів. Ексклюзивна згадка про цю сіросталеву, неймовірно витривалу андеґраундну, напівокультну і придатну до споживання навіть необробленою істоту зустрічається також в ораторії неформального поета, аутисти, копрофіла й мозаїчника Романа Гупала «Чабани ще не вмерлих мурзилок» (авторська назва «Аhother means / Мудодзвонні мурзилок мурйопні мудмани»):

Фіона закриває, відкидає на підлогу книгу.

— Шпок! — каже прилиплий до дисплея Трах. — Ще один квадратик. Ще один волохатий сейф. Недарма пітніла і жмакалась наша одіж…

— Чому волохатий?

— Цей образ — упроявнення моїх дитячих сексуальних фобій, ґвалтівно придушених неосвіченими і малокультурними, по прічінє бєзмотівного піянствія, батьками.

— Розповіси психіатрові, коли закінчиш. Скільки ще там «сейфів»?

— Вісім.

Фіона закочує очі і зневажливо пирхає.

— Маленька, в тебе жовті білки. Не виключено — це не жарт — наявність гепатиту… Тут складний шифр, моя люба, — виправдовується творець «Візантійського Полковника». — Але ж, прошу панство ретельно і з присутністю толерації зауважити: ми з кожним днем невблаганно та неспинно просуваємось вперед. У нас, науково висловлюючись, реґулярні успіхи. Престіж крєпчаєт, мощно возрастаєт процент…