Чтение онлайн

— Кращих нищать, залишають нарід без провідників! — констатує Папертюк.

— Але ж ця повість не кабалістична і написана українською, — каже головний редактор. — Тут ніяких ґебрейських конструкцій немає…

— Я намагався, — перебиває його Корват, — створити звичайний текст, який би був позбавлений долі не через морфологічні аберації, як у Хомського, але через змістові особливості. Себто текст, котрий призначений бути спадкоємцем Метаархіву і вбивцею, катом, ґвалтівником, розкрадачем і жертвою цього ж таки Метаархіву, текст-поштар, що принесе на пошту і повідправляє архівні теки вже померлим адресатам, на обкладинках тек зазначеним. Цей текст-листоноша має подолати невіддільну, зберігальну, зніяковілу, архівну функцію тексту. І, одночасно, він має успадкувати Метаархів. А зробити це теж не в змозі, бо, враховуючи сигнали присутності, сам присутністю аж ніяк не є. Позамежовий мешканець горизонтів буття. Ну не знаю… Не можу вам краще пояснити…

— Як казав Шопенгавер: хто ясно мислить, той ясно формулює, — зауважує Литвин.

«Нажерся б ти атенололу, тоді б я подививсь на твоє ясне мислення… Але ж і лекцію сьогодні (Господи, на все воля Твоя!), напевне, завалю… Клята пігулка». — Корват починає ненавидіти кабінет часопису «Духовне відродження», радянську архітектуру, помідорові присмерки Папертюка, світову філософію, бабу Світлану, немиті вікна, вчення Цуцирлівенка, зашкарублість мови, рахманне передання і бадання і (чомусь особливо конкретно, гостро, до ригачки) кашеміровий піджак Романа Теодоровича. Уголос він каже:

— Даруйте, я все ж таки не Гайдеґер. Папертюк тяжко зітхає, устає з дивана:

— Тра йти працювати. Теперка вже по першій.

Він бере під паху свою дошку. Єрульчак, мугикнувши Щось незрозуміле, займає місце за редакторським столом.

— Каву будеш пити? — питає він Корвата.

— Ні, дякую… За годину маю лекцію в університеті.

— Про що лекція?

— Спецкурс з герменевтики. Тлумачу спудеям таємниці літературних текстів.

— То якраз твоє, — погоджується з існуванням спецкурсу Роман Теодорович. — Ти їм там всім заб'єш баки своїми текстами, метаархівами, призначеннями. У них голови послухають, в твоїх спудеїв… Але ти щось блідий, чоловіче. Серце?

— Не ту піґулку з'їв… — Корват встає. — Ще раз дякую Вам…

— Маєш бігти… Ну то біжи, письмаче, — Роман Теодорович тисне йому руку. — А ми тут з хлопцями ще по каві втиснемо… Втиснемо? — питає він в позацехового партача, котрий підозріло довго долає поріг редакційного кабінету. — Сідай, Павле Івановичу, ще наробишся сьогодні…

— Та маю замовлення, — кволо випручується Папертюк.

— Всього не переробиш, — посміхається Литвин.

— А назву таки зміни! Зміни назву обов'язково! — навздогін Корватові кричить головний редактор.

Друг реввоєнгакера залишає кабінет. Клацає клямка англійського замка.

Литвин витягає з торби пляшку «Банкетної», ставить на стіл.

— Горілочка! — зітхає Папертюк.

— В нас про таких, як оцей Корват, кажуть: суціга, — висловлюється старий Стасьо, відкриваючи пляшку.

— Та хлопець він начебто непоганий, — каже Єрульчак, витягаючи з шафи шкляні стопарики, — але ж… Поначитавсь усякого постмодернізму, собі на згіршення… Але мене, старого писача, словоблудієм не обдурити: від цих його поштарських байок на циганську версту тхне містифікацією…

По дорозі до університету Корват зупиняється біля торгового намету, прикрашеного незвичною механічною іграшкою. Іграшка заведена і працює.

Строкато розфарбований циганкуватий клоун стрибає з верхівки пластмасової вежі на пластмасову ж бруківку. Неоковирне падіння закінчується катастрофічно: руки, ноги, голова і навіть (а, може, то атенололові збочення уяви?) статеві органи ляльки-стрибунця розлітаються біля підніжжя вежі у різні боки. Проходить якась секунда, невидимі магніти (чи щось інше, сховане під пластиком) збирають клоуна у ціле і піднімають на вежу для нового стрибка.

«Якась суїцидальна іграшка!» — дивується Корват. Він підходить до намету. Молода дівчина продає шкільне причандалля: зошити, щоденники, олівці. Корват питає продавця, вказуючи на іграшку:

— То, певне, польський імпорт?

— Румунський.

— А продається?

— Ні. Це в нас — елемент реклами.

— Школярикам подобається?

— Ви щось купувати будете?

— А своїй дитині Ви б таку іграшку купили?

— Якби мала гроші! — дівчина посміхається. Клоун вчергове розлітається на шматки.

Корват відходить від намету і несподівано приймає рішення: він не буде сьогодні читати лекцію про літературний архетип запліднення. До дупи всі безсмертні зародки і письменницькі глюки про містичні зачаття! Сьогодні він прочитає віддавна плекану лекцію про літературне відлуння самогубства. Експромтом виникає академічна назва лекції: «Випадок Зенона: тлумачення суїцидальної оповідальності». На слух назва видається кострубатою, але він вирішує відшліфувати її перед початком пари. Дивиться на годинник.

«Встигаю».

Авдиторія університету.

П'ятнадцять хвилин по другій.

Корват розкладає на викладацькому столику пасьянс списаних цитатами різнокольорових аркушів. Блакитні — виписки з часопису «Огляд сучасної психіатрії», рожеві — вибірки з Дерріди, Варта, Стендаля, жовті — з Андруховича, Іздрика, білі — видруки з Інтернету, дбайливо розсортовані Трахом. Мине кілька хвилин, дурнувато зареве пристрій, котрий тут називають «дзвоником», почнеться пара, і слова почнуть випорхувати з аркушів, застрибувати в лектора, а вже з нього — вайлувато стрибати в авдиторію, немов в затерплі пасажири з переповненого автобуса.

До Корвата підходить студентка. Він не пам'ятає її імені. Прізвище, здається, починається літерою «ц» (десь наприкінці залікової відомості). Натомість він пам'ятає, з якої вона групи: ПР-42.

Подвійний чубок звисає на обличчя Ц-ПР-42 лакованими крилами втомленого кажанчика. Футболка кольору бичачої жовчі, курточка і штани з лакованої шкіри, стягнутий масивною пряжкою чорний широкий Саlvin Кlein, круглі окуляри з жовтими шкельцями, мідний саморобний расіfіс на шкіряній поворозці. Тоненькі ніжки з'єднані з громіздкими платформами взуття непереконливими, затягненими у білі шкарпетки, шарнірами.