Отець Андрій

«Ох, Боже мій, Боже, що та любов зможе!» – як то в пісні співають.

У нашому селі був чоловік, Петро Самійленко. Він мені й родич далекий. Чоловік був дуже добрий, до своїх щирий, зроду-віку нікого не скривдив. А веселий був! Як коли в празник зберуться люди до його хати, почне він точить: як жид на війну їхав, або як копитан зорі лічив, або про ляхів. От ляхів тільки не любив дуже. І в вічі ляхові не подивиться. Якось зморщиться, да все чмихає або чхає. Пан наш оконом і питавсь-таки його: «Що се тобі, Самійленку, таке?» А він йому: «Таку, пане, натуру маю і аби побачив такого пана, як ви, зараз і чхати. Мабуть, якась вража відьма так мені починила, як ще маленьким був». Оце, бувало, як ідуть пізно люди по селу та регочуться, то хоч і не питай – од Самійленка. Жінку він мав добру, роботящу; діточок Бог дав тільки дівчинку, Оксану. Росла вона, як утя на воді, і пещена була така! бо сказано – єдиначка. Іде мати на город або до сусіди – і Оксана за нею, як клубочок, котиться. Треба старому в поле – дочка вв’яжеться за татом. Цокотуха така! як рибка весела, а проте розумне й слухняне дитятко.

Конец ознакомительного фрагмента.