Чтение онлайн

– Отже, я бачу, - сказала моя тітка. Вона ще раз не любовно глянула навколо, на різні обличчя. – У цьому випадку, - сказала вона, - Ейлін їде зі мною. – Я була настільки приголомшена цим, що лише чула, ніби з далечини, що Тітонька Бек додає, - Хто їде зі мною? Хто той чоловік з острову Скарр?

Верховний Король відповів:

– Принц Івар є тим чоловіком, звичайно.

Мене виштовхнуло з мого захопленого стану, величезним Іваровим хрипким криком:

– Що-о-о!

– Ти, як і юна Ейлін, чув усі наші плани, - вказав Король Фарлан.

– Але, - сказав Івар, - я лише поставлю ногу у човен і мене нудить як собаку! Ти знаєш, про це! – сказав він осудливо своїй матері. Він емоційно стрибнув на ноги. Івар ніколи не приховує свої почуття. Цим я захоплююсь у ньому – хоча, мушу сказати, у ту мить я менше ніж захоплювалася ним. Його меч закрутився, коли він підстрибнув і його ножні вдарили мене, доволі сильно, у плече.

– Твій меч, - сказав Донал, - для захисту панянок, Івар. Це твоя можливість поводитися як джентльмен, на цей раз.

Донал часто недобрий до свого брата. Я могла бачити, що він радів тривозі Івара. Це одна з багатьох речей, які мені не подобаються у Доналі. Але я могла бачити, що Король Кеніг дивився на молодшого сина з огидою, а Верховний Король, з його ретельно нейтрального виразом, розмірковував чи Івар боягуз.

Я сказала, радше сміливо, коли розтирала своє плече:

– Я знаю, ми можемо покластися на тебе, Івар.

Івар глянув на мене запаморочливим поглядом.

– Мене повинні були попередити, - протестував він. – Раптом дізнатися, що тебе відправляють у подорож – це…це..!

Король Кеніг сказав:

– Не поводься як дурень, Івар. Верховний Король сказав нам, як шпигуни з Логри можуть прибувати та повертатися. Немає нічого, що сподобається Логрі більше, ніж почути, що Принц Кілканнону вирушає на порятунок Верховному Принцу. Найвища секретність була необхідна.

Івар глянув на Донала, ніби хотів сказати чому ж тоді вінзнав таємницю, і повернувся до своєї матері знову.

– Дуже добре, якщо я маюїхати і мене буденудити, мені потрібні ліки та служник, щоб допомагав мені.

– Ліки приготовані та спаковані для тебе, - спокійно сказала Королева Мевенне. Я бачила, що Тітонька Бек дивиться на це трохи різко. Лікування усіх видів було їїзасобом для існування.

Але перш ніж вона щось встигла сказати, Іварів батько додав:

– І Ого поїде з тобою, як твій служник. Тепер припини цей дурний галас.

– Ого! – вигукнув Івар. – Але від нього жодної користі!

– Проте, - сказав Король Кеніг, - Ого Логранець і цілком може виявитися шпигуном. Якщо ти візьмеш його з собою зараз, без жодного попередження, він не зможе сьогодні передати новини і ти будеш мати його на оці.

– Від Ого, як від шпигуна буде стільки ж користі, як і у інших справах! – протестував Івар. – Я дійсно повинен?

– Так, - сказав його батько. – Ми не допустимо жодного ризику.

Тут, Король Фарлан встав, дуже повільно та кволо, і решта нас, звичайно ж, також вимушена була встати.

– Залишається лише, - сказав він, - побажати вам успіху у подорожі. Вирушайте зараз, в руках богів та – він дивився особливо на Тітоньку Бек, - заради любові цих богів, поверніться із моїм сином, якщо можете.

Тітонька Бек пірнула у маленький закляклий реверанс та подивилася на нього, так само особливо. Так зробила і я. Верховний Король тремтів та намагався приховати сильні почуття за шкірою, що притискалася до його обличчя. Як на мене почуття буди надією – хворобливі, дикі надії побачити знову Принца Аласдаіра – вид надій, який рідко справджується. Тітонька Бек побачила їх також. Видавалося, що вона готова сказати свої жахливі зауваження, але натомість вона сказала, майже по-доброму:

– Я зроблю все, що я зможу, пане.

Глава 4.

Після цього, ми вирушили. Один з одягнених, як придворні Верховного Короля, підійшов із нами до дверей, де передав Тітоньці Бек гаманець.

– Для витрат, - сказав він.

– Дякую, - сказала моя тітка. – З цього я бачу, що ваш король серйозно до цього ставиться. – Верховний Король Фарлан був відомий тим, що доволі економив свої гроші. Вона повернулася до Івара. – Біжи та приведи Ого. Скажи йому лише, що ти та він маєте супроводжувати Священика назад до храму.

Священик йшов із нами, до моєї печалі, до вершин пагорбів, де були його релігійні володіння. Донал йшов попереду, щоб показати шлях, до маленьких задніх дверей, які я майже ніколи не бачила, щоб використовували. Якусь мить, я подумала що Донал також поїде. Але він лише переконався, що ми знайшли чотирьох маленьких осликів, що чекали на нас біля стіни.

Тітонька Бек клацнула язиком, побачивши їх.

– Така велика секретність. Хто їх осідлав?

– Я, - сказав Донал. У світлі ліхтаря, якого він ніс, його зуби, у бороді, спалахнули, радше, самовдоволено. – Без шансів для чуток у стайні.

– Я думаю, радше, - протистояла Тітонька Бек, - про сумки. – На одному ослику були чотири шкіряні сумки, дуже пухкі і блискучі та на вигляд дуже дорогі сумки. – Хто їх спакував?

– Моя мати, - сказав Донал. – Її власними білими ручками.

– Вона зараз спакувала? – сказала Тітонька Бек. – Передай їй мою подяку та шанування.

Оскільки ніхто не міг звучати менш вдячним ніж моя тітка, можливо на краще, що Івар підбіг саме у цю мить, і Ого із ним, виглядаючи досить збентеженим. Вони мали йти, як і подобає ескорту. Священик заліз на одного з осликів і сидів на ньому, виглядаючи досить смішно, із довгими ногами, які майже торкалися землі з обох боків. Тітонька Бек сіла на другого. Ого допоміг мені всістися на третього. Я дивилася на те, що могла з нього побачити – а це було не багато, беручи до уваги мерехтливий ліхтар та хмари, що мчати перед майже повним Місяцем – і я думала, що ніхто, виглядаючи таким здивованим та таким прагнучим допомогти, як Ого, не міг бути, імовірно, шпигуном. Чи він міг?