Орися
Шрифт:
— От, Орисю, тобі жених! Чи люб він тобі, чи, може, підождеш кращого?
Хоть би тобі слово промовила, хоть би тобі очима зглянула. Стоїть, сердешненька, і головку схилила.
Бачить панотець, що не дождеться од неї одвіту, — бо де ж таки, щоб дівчина сказала, що в її на мислі. Очиці хіба скажуть, а сама ні. Пораховав се панотець да й каже:
— Де вже такий козак да люб не буде! Обніміться ж да поцілуйтесь, да й боже вас благослови!
Обняв козак Орисю, поцілував у тії губоньки, що наче з самого меду зліплені і вклонились обоє низько, до самого долу, панотцеві.
Чи багато ж наїхало дружини на весілля, чи бучно одбули гостей, чи довго гуляли — се вже не наше діло розказувати.
Бачив я Орисю саме перед весіллєм; хороша була, як квіточка. Бачив я знов її через рік у Миргороді — ще стала краща замужем, і дитина в неї, як божа зірочка. Вже я не раз думав собі, на неї дивлячись: «Се божа слава, а не молодиця! Що, якби хто дотепний змальовав її так, як вона єсть, із маленькою дитинкою на руках! Що б то за картина була!»
Писано 1844, сентября 7, у Ходоркові, в Свідзінського, прочитавши тесту пісню «Одіссеї».
– КІНЕЦЬ –
У *.txt форматував Віталій Стопчанський
Файл взято з е-бібліотеки www.chtyvo.org.ua