Обитель героїв
Шрифт:
– Номочко, опам'ятайся!
– Іди геть, бридкий… Ще рано…
– Номочко… Тромбон кличе!..
– Язик вирву! Дай доспати, пустодзвоне…
– Номо! Цур тобі! Я таки одного разу онімію, і ти проспиш замах!
У охоронного дзвоника були дві чесноти й три недоліки. Серед чеснот значилися відданість і тонке чуття до збурення ефірного середовища; серед недоліків – настирливість, панібратство і претензії на почуття гумору. Все це залишилось у спадок від баштового цура, проклятого Наамою за втручання в еротичні сни та підсадженого у дзвоник. Цурам належить охороняти, а не снитися, де треба й де не треба. От нехай і охороняє. А у вільний час може за сумісництвом навівати мрії на шовкові вії. Якщо завгодно, зі своєю епізодичною участю у вигляді Бови Єруслана Лазаревича, палкого витязя-хідця. Нам не шкода: на одного витязя більше, чи менше…
Наама Шавазі розплющила очі.
У вікно спальні було добре видно Вежу Таїнств. її завжди добре видно в понеділок за будь-якої погоди і в будь-який час доби. До ночі з четверга на п'ятницю, коли вежа, відповідно до чарів Просперо Кольрауна, почне саморуйнуватися, ще довго. Встигнемо намилуватися. За роки чари повивітрювалися, Вежа Таїнств руйнувалася мляво, нудно – ну, тиньк у Залі Оргіастів посиплеться, фрески цвіллю затягне або каналізацію прорве… Минулого тижня сірчаним газом смерділо, невідомо звідки… Словом, відбудовувати вежу наново у поті чола, витрачаючи ману відрами й коритами, більше не було потреби.
Дрейгури справлялися з дрібним ремонтом без допомоги чарівників.
Ох, Просперо… Який чоловік!
І чого б йому не прийти до Чуриха просто так, у гості, на скибочку пудинга?
Простягнувши білу, витончену ручку, Наама взяла з тумбочки, що пританцьовувала від нетерплячки біля ліжка, флакон з відваром пуп'янків грішниці младої. Змочила шию, ширше розкрила комір нічної сорочки, провела вологим пальцем між грудьми. Якщо цур у дзвонику знову підняв паніку на порожньому місці – девальвую. До одної п'ятої номіналу. Або примушу видзвонювати ораторію «Дар Валдаю» з кінця до початку. В нашого блудня від музичного мистецтва висипка по бронзі й гравірування тьмяніє…
– Ось! Я казав! Я дзвонив!
Вікно з видом на Вежу Таїнств заступив смерч спатіуму, що відкривався. За спектром легко впізнавався особистий візитарій Наами обмеженого користування, і чарівниця подумки вирішила девальвувати панікера до однієї восьмої, а потім звеліти тричі віддзвонити «Веселу Панахиду» у фа дієз мажорі.
– Ага!
Зі смерчу вийшов, елегантно обертаючись, кремезний чоловік у домашньому халаті. Поли халата розійшлися, дозволяючи поцінувати могутню статуру гостя. На грубуватих, але загалом привабливих рисах обличчя лежала похмура тінь: гість нерву-вався.
Впізнавши гостя, Наама прийняла його хвилювання на власний рахунок і спустила сорочку з лівого плеча. Цей акт скромності поклав більше жертв, ніж славнозвісний меч-кладенець Кальтенбур, нині виставлений для огляду в зброярському музеї Універмагу, з табличкою «Руками не торкатися!»
Жертви меча більше не вставали, а жертви сорочки – по-різному.
– Я так і думала, добродію, що ви виявитеся вищі за дрібні забобони!
– Гм… – басом відкашлявся Андреа Мускулюс. Ніяковість лише додавала йому шарму. – Я дуже перепрошую… Е-е… у такий ранній час!.. На жаль, обставини…
Обставини не забарилися.
Смерч-візитарій, почавши звурджуватися в чорну діру, раптом зобразив криву вісімку, немов його зсередини розперли руками. Із двох кілець вісімки сторчголов випала дивна парочка: жвава дама у стані збурених емоцій і зовсім беземоційний пан, судячи з вигляду – суддівський гачок.
– Ім'ям Тихого Трибуналу, вас заарештовано!
– Ов-вал Н-небес… Де я?!
На щоці жвавої дами палало клеймо «двох Т». Андреа Мускулюс зустрів це палання без ентузіазму, випнувши підборіддя, наче вуличний забіяка. І справді, він же з притулку, ось і позначилося…
«Оригінально тиждень починається…» – подумала Наама Шавазі.
– А я попереджав! – радісно дзенькнув цур у дзвонику. – Догралася: заарештовувати прийшли…
Том другий:Чурих
LIBER IIIКонрад фон Шмуц, обер-квізитор Всевидющого Приказу i Генрієтта Кукіль, вігіла Тихого Трибуналу
CAPUT XIII«Ой, збиралися в похід, виїжджали із воріт – якщо зуби болять, значить, лиху гулять!..»
Дурнуватий марш кавалергардів, складений пасквілянтом Сірано Лермонтом у зв'язку з конфузією під Шепеттауром, ліз у голову не даремно: з раннього ранку в Конрада нив зуб. Не бажаючи, як то кажуть, втрачати обличчя, бравий обер-квізитор кріпився й не виказував цього, займаючись зборами в дорогу разом з усіма. Хіба що супив брови, качав на вилицях жовна й рота намагався без потреби не розтуляти. А коли хіть-не-хіть доводилося – викладав думку коротко, рубаючи фрази, як хвости дводишним псам-боберманам, виведеним для полювання на бобрів, що в якийсь час над міру розплодилися.
Якщо біль терпіти і зневажати, як терпить і зневажає ката досвідчений мученик зі стажем, він зрештою ображається, плює тобі в душу і йде до інших, менш стійких людей. Але кат цього разу баронові дістався запеклий, із кліщуватих дибарів. Зуб збрикував, сіпав, крутив безперервно, як покинута коханка докучає листами й подарунками, прагнучи повністю заволодіти увагою, а потім, зазнавши невдачі, змінив тактику. Біль на мить ущух, фон Шмуц зітхнув з полегшенням – але хитрун-кат тільки цього й чекав! У ясна вчепився сталевий гачок-трійчатка, рибалка підвівся в човні, вудлище вигнулося дугою…
На якийсь час барон повністю занурився в себе, міркуючи про вічне.
Як на зло, поруч опинився пильний Кош Малой.
– Гля, як тебе корчить, світлосте… Ікло гризе?
Барон кивнув. Принижуватися до вульгарної брехні він вважав за неприйнятне.
– Так, світлосте. Ти ж не мовчи, ти жалійся! Пособимо, є вірний засіб…
За п'ять хвилин навколо Конрада зібрався цілий консиліум. Ідею графа послати по медикуса-дентата відкинули з обуренням: знаємо ми цих цілителів! Поки знайдеш його, стрекуліста, поки прибуде, поки гонорар обговорить, поки лікувати почне…