Обитель героїв
Шрифт:
– Не бути.
Вігіла різко зупинилася й подивилася на стряпчого так, що Терц відсахнувся, творячи знак від пристріту. Але пристріт був тут ні до чого. Просто прикмети склалися в чітку картину. Хто б міг подумати?
– Не зрозумів, пані. То бути чи не бути?
– Ніякого потрясіння основ. Його величність може спати спокійно. Якщо цей ваш… як його… Ловчий Моше? Не важливо! Якщо він у Реттії, його впродовж місяця заарештує варта. А якщо він з'явиться сьогодні чи завтра поблизу цього готелю, то не встигне тричі проспівати півень, як ваш Міхель Ловчик опиниться в буцергарні. Це я вам кажу як експерт з мантики. Порадійте за державу. До побачення.
Милуватися приголомшеною фізіономією стряпчого Анрі роздумала, рушивши прямо до Гіббуса, якого й так примусила чекати. Віслюк нервувався: пирхав, довбав бруківку копитом. Двері готелю були відчинені навстіж, і очі віслюка невідривно свердлили щось всередині.
Нумо, хто ховається в «Обителі героїв»?
У холі біля конторки розписувалася в книзі гостя. Яскрава брюнетка в модній сукні кольору «гіацин-віолетт», з мантильєю анхуеського покрою. Біля ніг брюнетки громадився багаж: пара скромних клунків і коробка для капелюшків. Поруч із багажем сидів, охороняючи, мордатий пес.
Анрі кліпнула, але дама з собачкою нікуди не зникли.
Особливо – собачка.
Здоровенний пес породи са-пей.
SPATIUM VIСтраж гробниць або Синопсис архівів Тихого Трибуналу
«Голова – груша або диня, важка та кругла в основі.
Вухо – мушля морського молюска а-ах; невелике й щільне.
Ніс – метелик син-синдриль, широкий і тупий.
Задні лапи – „опора водяного жеребця“; потужні, товсті й прямі.
Передні лапи – „загроза синього дракона“; разтавлені широко, прославляючи груди велетня.
Спина – „панцир креветки“; сильна й гнучка, без провалів за холкою…»
У сувоях «Пригод, оповитих славою» сказано, що першого са-пея вивів Кращий-із-Людей, персонаж вірувань південних і центральних областей Ла-Ланга. Убравши вигодовану вовчим молоком вівчарку в шкуру, зняту з бегемотихи, Кращий-із-Людей чарівним способом обдурив Діда Рік, містичного гіпопотама, підсунувши йому собаку замість Великої Берти, коханої дружини Діда. Народженого в такий спосіб пса-велетня герой звів з наполовину живою, наполовину кам'яною статуєю Суки Талели, що охороняла вхід у пекло, аби злі духи та неприкаяні душі не могли вирватися назовні.
Отримав у результаті двох цуценят, Лю та Мейнян, що билися пліч-о-пліч з хазяїном проти якшів-людожерів у горах Ой-Вей і захищали тил Кращого-із-Людей у баталіях з Мертвими Носіями Рису.
Численний приплід Лю та Мейнян поклав початок породі са-пей.
Від вівчарки ці собаки успадкували відданість і відвагу, від Діда Рік – силу та спокій, а від Суки Талели – погляд, що проникає крізь завіси, і дар убивати невразливих. Шкіра у складках залишилася їм на пам'ять про обман, за допомогою якого вони з'явилися на світ.
Втім, це справи давні та спірні. Досі невідомо, яка половина статуї Суки Талели була жива, а яка – висічена різьбярем із пористого мармуру, через що здатність Талели до дітородіння піддається сумніву мудрецями Вербної Академії.
Не піддається сумніву інше: якщо під час похорону родичі або односельці померлого підозрювали, що труп, накопичивши в землі життєву енергію, одного разу може самовільно встати для подвигів – у могилу клали статуетку са-пея, щоб охороняв. Пізніше звичай поширився повсюдно. Фігурки собак із глини, порцеляни чи срібла почали класти в склепи та усипальниці, щоб прахом не зумів скористатися підступний некромант чи заклинач.
А живого са-пея могли дозволити собі рідкісні щасливчики.
«Язик – небо літньої ночі з плямами туману.
Ану с – погляд аскета у небо.
Хвіст – пряник, поданий голодному милосердним.
П'ясток – голівка часнику; товстий, твердий, пальці відходять у боки, як дольки.
Піднебіння – черепиця, велика й кругла.
Морда – старий-пустельник, весь у зморшках…»
У Реттії про са-пеїв знали мало.
Чутки, плітки, казки. Привезені зі сходу трактати: пишномовні, поетичні та малозрозумілі для цивілізованого читача. Робочі записи собаководів Пергамбада, що межує з Ла-Лангом, – написані таємною мовою, де кожна метафора – перевертень. Епос, що описує пригоди Кращого-із-Людей, його загибель із наступним розчленуванням і страшною помстою Лю та Мейнян, коли віддані собаки дісталися до погубителів любимого пана. Особливо вражав фрагмент, де зубаті брат із сестрою, розірвавши ворогів на клапті, вирушили по їхні підлі душі в царство мертвих – щоб вічно ганяти мерзотників драговиною пекла.
Словом, безпросвітний туман, у якому шукач правди міг блукати все життя і навіть отримувати від цих мандрів задоволення.
Першого в Реттії пса на кличку Лю, запеклого звіра темно-рудої масті, завела собі Нана Серкис, бабуся Месропа Серкиса, тоді ще чоловіка молодого, вільного некролога за наймом, а не голови Тихого Трибуналу. Здаючи пса для в'язки, бо незабаром у королівстві з'явилася дюжина сук, дешевших, а тому доступних покупцям, Товстуха Нана серйозно поправила фінансове становище родини. їй пропонували ціле багатство за щоденник, де було описано багаторічні спостереження за псом, але Нана відмовилася. Магістр планшетування, досвідчена заклинателька духів, вона добре розуміла небезпеку широкого розповсюдження са-пеїв.
І обстоювала заборону вільного продажу цих собак кому завгодно.
«Зараз, – писала Нана в „Реттійському Віснику“, що розповсюджується винятково в середовищі магів найвищої кваліфікації, – коли порода рідкісна в наших краях, коли дурні полюють із са-пеями на кабанів і мангуст, боягузи саджають псів на ланцюг для охорони житла, а окремі мерзотники використовують дивовижних собак для незаконних боїв і збагачення, ми повинні сказати рішуче „ні“ можливості допуску випадкових людей до таємних знань про породу».