Чтение онлайн

Четвірка мідних коней була відлита в четвертому сторіччі невідомим грецьким скульптором на острові Хіос, там вони залишалися доти, поки Феодосій Другий не привіз їх на виставку, влаштовану на Гіподромі.А під час Четвертого хрестового походу, коли венеціанські війська захопили Константинополь, тодішній правлячий дож наказав перевезти четвірку безцінних коней кораблем аж до Венеції, що було завданням на грані неможливого, зважаючи на розмір коней і їхню вагу. Коні прибули до Венеції тисяча двісті п’ятдесят четвертого року, і їх встановили перед фасадом бизиліки Сан-Марко.

Півтисячі років по тому, тисяча сімсот дев’яносто сьомого року, Наполеон підкорив Венецію й забрав тих коней, їх перевезли до Парижа й поставили на Тріумфальну арку. Насамкінець, тисяча вісімсот п’ятнадцятого року, коли Наполеон зазнав поразки під Ватерлоо й був запроторений у вигнання, коней зняли з Тріумфальної арки й перевезли морем на баржі назад до Венеції, де й встановили на фронтальному балконі базиліки Сан-Марко.

Хоча Ленґдон і був у загальних рисах обізнаний з історією цих коней, сайт ARCA містив відомості, які його просто ошелешили.

Декоративні хомути начепили на шиї коней венеціанці тисяча двісті четвертого року, щоб приховати ті місця, де голови були відрізані, — це полегшило їх транспортування морем із Константинополя до Венеції.

«Венеціанський дож наказав відрізати голови коням Сан- Марко?» Для Ленґдона таке було немислимим.

— Роберте! — гукнула Сієнна.

Ленґдон виринув зі своїх думок і побачив, що до нього крізь натовп проштовхується Сієнна, а поруч із нею дибає Ферріс.

— Коні, що в поемі! — збуджено вигукнув Ленґдон. — Я все вирахував!

— Що ти вирахував? — якось непевно спитала Сієнна.

— Ми ж шукаємо зрадливого дожа, який відрізав голови коням?!

— Так, шукаємо.

— У поемі йдеться не про живихконей. — Ленґдон показав рукою на фасад базиліки Сан-Марко, де надвечірній промінь яскраво освітлював чотири кінні статуї. — У ній ідеться про оцих коней!

розділ 73

А на борту яхти «Мендаціум» у доктора Елізабет Сінскі тремтіли руки. Вони дивилися відео в кабінеті Начальника, і хоча в її житті було чимало лячних моментів, це незбагненне відео, зняте Бертраном Цобрістом незадовго до самогубства, війнуло холодним подихом смерті.

Перед нею на екрані погойдувалася дзьобата тінь, спроектована на вкриту краплями води стіну підземної печери. Силует промовляв, гордливо описуючи свій шедевр під назвою «Інферно», який мав врятувати світ через відсорту- вання зайвого населення.

«Господи, спаси і помилуй», — подумала Сінскі.

— Ми мусимо... — Її голос затремтів і замовк. — Ми мусимо знайти оту підземну печеру. Може, іще не пізно це зробити.

— Ви дивіться далі, — відказав Начальник. — Далі буде ще химерніше.

Раптом тінь на вологій стіні почала розростатися, забовваніла перед камерою — і в кадрі раптом з’явилася реальна фігура чоловіка.

От тобі й маєш!

Перед Сінскі постала фігура чумного лікаря в належному вбранні — чорній накидці та моторошній дзьобатій масці. Чумний лікар промовляв прямо в об’єктив камери, і його маска, заповнюючи собою майже весь екран, відштовхувала і жахала.

— Найбільш моторошні місця в пеклі приберігаються для тих, хто залишається байдужим у час моральної кризи, — прошепотів чумний лікар.

Сінскі відчула, як у неї по спині побігли мурашки. Це була та сама фраза, яку передав їй Цобріст в аеропорту, коли вона рік тому, перервавши з ним зустріч, збиралася вилетіти з Нью-Йорка.

— Знаю, — вів далі чумний лікар, — що є такі, хто називає мене потворою. — Він зробив паузу, і Елізабет Сінскі відчула, що його слова стосуються безпосередньо її. — Знаю, що є такі, хто вважає мене безсердечною скотинякою, яка ховає своє обличчя за маскою. — Він знову зробив паузу й підступив ближче до камери. — Але я не безликий. І не безсердечний.

Із цими словами Цобріст зірвав маску й відкинув назад каптур, показавши своє обличчя. Сінскі заціпеніла, увіп’явшись у знайомі зелені очі, лиховісний блиск яких вона бачила в напівтемряві штаб-квартири Ради з іноземних стосунків. У цих очах у цьому відео були та сама пристрасть і той самий вогонь, але в них тепер було ще дещо, чого не було раніше, — несамовитий фанатизм безумця.

— Мене звати Бертран Цобріст, — сказав він, витріщаю- чись у камеру. — І оце моє обличчя, я не ховаюсь — нехай у несь світ бачить. Що ж стосується моєї душі... то якби я міг иідняти високо вгору своє палаюче серце, як це зробив Господь у Данте для його коханої Беатріче, то ви побачили б, що мене переповнює любов. Любов глибока й сильна. Любов до всіх вас, а перш за все — любов до одного з вас.

Цобріст підступив іще ближче і, зазирнувши в камеру, тихим голосом сказав, наче звертаючись до коханої людини:

— Кохання моє, — прошепотів він. — Моє дорогоцінне кохання. Ти — моє блаженство, мій винищувач усіляких пороків, мій стверджувач усіх чеснот, моє спасіння. Ти — та людина, що лежала гола біля мене і, сама того не усвідомлюючи, допомогла мені здолати прірву, давши наснагу зробити те, що я зробив.

Сінскі слухала з огидою цей вилив почуттів маніяка.

— Кохання моє, — продовжив Цобріст скорботним шепотом, який відлунював у підводній печері. — Ти — моє натхнення і мій провідник, мій Верґілій і моя Беатріче в одній особі, і цей шедевр є так само твоїм, як і моїм. Ми з тобою — коханці, що народилися під нещасливою зіркою, мені вже ніколи не судилося торкнутися тебе, і я спочину в мирі, знаючи, що передаю майбутнє у твої лагідні руки. Моя робота внизу завершена. І тепер мені настав час вибратися на світ угорі... і знову побачити зорі.

Цобріст замовк, і слово «зорі» ще якусь мить вібрувало відлунням у вологій печері. А потім він дуже повільно про- стяг руку, торкнувся камери й припинив трансляцію.

Екран згас.

— Оте місце під землею, — мовив Начальник. — Ми не можемо його ідентифікувати. А ви?

Сінскі похитала головою. «Нічого подібного я ще ніколи не бачила». Вона подумала про Роберта Ленґдона — чи зміг він хоч трохи просунутися в справі розшифрування тих зачіпок, які залишив їм Цобріст?

— Якщо це хоч якось допоможе, — сказав Начальник, — то я гадаю, що знаю, хто був об’єктом пристрасті Цобріста. — Він зробив паузу. — Одна особа під кодовим ім’ям FS-2080.