Чтение онлайн

— Експерти перевірили дріт, — почав Леб’є, повільно жуючи зубочистку. — Дроти, які висять під стелею, як правило, не миють. І ми припускали, що там є відбитки пальців. Проте дріт виявився чистим як… е-е.

Леб’є якось невиразно змахнув рукою.

— Як щось дуже чисте? — підказав Юн.

— Авжеж. І, крім наших, більше нічиїх відбитків не було.

— Або Ендрю заздалегідь протер дріт, а потім накинув петлю на шию, не торкаючись її руками, — уголос міркував Водкінс, — або хтось зробив це за нього. Ви це хочете сказати?

— Про це свідчать докази, шефе.

— Але якщо цей хлопець такий розумник, яким ви його змалювали, навіщо він вимкнув світло, коли виходив? — Водкінс обвів стіл поглядом.

— Він зробив це автоматично, — відповів Харрі. — Не замислюючись. Так роблять люди, виходячи з власної квартири. Або з квартири, від якої в них є ключ і куди вони можуть приходити як до себе додому.

Харрі відкинувся на спинку крісла. Він геть змок, як миша, і йому страшенно хотілося випити.

— Гадаю, треба шукати таємного коханця Отто Рехт-наґеля.

До ліфта Леб’є і Харрі зайшли разом.

— Ітимеш обідати?

— Та збираюся, — відповів Харрі.

— Не проти, якщо я з тобою?

— З радістю.

Розмовляти не хотілося. А з Леб’є легко було мовчати.

Вони знайшли вільний столик у кафе «Саудерн» на Мар-кет-стрит. Харрі замовив «Джим-Бім». Леб’є відірвався від меню:

— Два салати з баррамунді, дві чорні кави і доброго свіжого хліба.

Харрі здивовано поглянув на Леб’є.

— Дякую, та я краще утримаюся, — сказав він офіціанту.

— Виконуйте замовлення, — посміхнувся Леб’є. — Мій колега так говорить, бо ніколи не куштував баррамунді.

Офіціант пішов. Харрі поглянув на Леб’є. Той сидів, поклавши обидві руки на стіл долонями вниз, і по черзі дивився на них, ніби намагаючись знайти відмінності.

— Замолоду я якось добирався до Кернза автостопом уздовж Великого Бар’єрного рифу, — сказав він, звертаючись до своїх випещених рук. — І в готелі для туристів зустрів молодих німкень, які подорожували навколо світу. Вони взяли напрокат автомобіль і їхали від самого Сіднея. Німкені детально розповіли мені, де побували, як довго й чому, і як планують свою подальшу подорож. Напевно, це в німців уроджене. Коли я запитав, чи бачили вони кенгуру, вони з поблажливою усмішкою сказали, що, зрозуміло, бачили. І напевно поставили галочку в своєму списку напроти пункту «Подивитися кенгуру». «Ви їх погодували?» — запитав я. Вони здивовано перезирнулися, а потім відповіли: «Звишайно, ніхт». — «Чому? Вони такі милі». — «Але ш вони були мерттві».

Ця розповідь так вразила Харрі, що він забув посміятися. Виявляється, кенгуру часто вискакують на проїжджу частину, і ті, хто виїжджає за місто, часто бачать їхні трупи на узбіччі дороги.

Офіціант приніс Харрі віскі. Леб’є вів далі, тепер дивлячись на склянку:

— Позавчора я бачив дівчину, таку гарну, що мені захотілося погладити її по щоці й сказати що-небудь приємне. Їй було трохи більше двадцяти. Синя сукня, босі ніжки. Та вона була мертва. Як ти вже зрозумів, блондинка, зі слідами зґвалтування й задушення. І вночі мені снилося, що трупи таких милих, безтурботних і безпечних дівчат лежать на узбіччях по всій Австралії: від Сіднея до Кернза, від Аделаїди до Перта, від Дарвіна до Мельбурна. І все з однієї-єдиної причини — бо ми не впоралися з розслідуванням і зволіли заплющити очі. Бо зробили недостатньо. Бо ми дозволили собі звичайні людські слабкості.

Харрі розумів, куди хилить Леб’є. Офіціант приніс рибу.

— Ближче за всіх підійшов до розгадки ти, Харрі. Ти лежав, притуливши вухо до землі, і, можливо, почуєш, коли він наблизиться знову. Існує сто причин, щоб напитися, але якщо валятимешся і блюватимеш у себе в кімнаті, ти нікому не допоможеш. Наш противник — не людина. Тому й ми не можемо дозволити собі бути людьми. Треба все витримати, треба боротися. — Леб’є взяв серветку. — Але й попоїсти теж треба.

Харрі підніс склянку з віскі до рота і повільно випив, поглядаючи на Леб’є. Потім поставив порожню склянку на стіл і взяв виделку. Далі вони їли мовчки.

Коли Харрі почув, що допитати товсту сусідку Отто Рехтнаґеля Водкінс відрядив Юна, то мимоволі посміхнувся.

— Сподіваюся, вона його не розчавить, — сказав Леб’є.

Він підвіз Харрі до Кінґз-Крос, де той і зійшов.

— Спасибі, Сергію. Гадаю, далі я сам.

Леб’є помахав рукою і поїхав.

Сандра стояла там, де завжди. Харрі вона впізнала, тільки коли він підійшов зовсім близько.

— Привіт-привіт, — сказала вона, дивлячись ніби крізь нього вузькими зіницями.

Вони пішли до «Бурбон енд Біф», де офіціант швиденько підставив Сандрі стільця.

Харрі запитав, чого вона бажає, і замовив колу та велику порцію віскі.

— Хху, я думала, мене звідси потурять, — видихнула вона.

— Я тут наче як завсідник, — пояснив Харрі.

— Як ведеться твоїй подрузі?

— Бірґіті? — уточнив Харрі. — Не знаю. Вона не хоче зі мною розмовляти. Сподіваюся, що паскудно.

— Дивне бажання. Чого б то?

— Бо маю надію, що вона мене кохає.

Сандра хрипко розсміялася.

— А ти-то сам як, Харрі Ховлі?

— Паскудно, — сумно посміхнувся Харрі. — Та, можливо, буде трохи краще, коли я знайду вбивцю.

— Ти думаєш, я тобі в цьому допоможу? — Сандра закурила. Обличчя у неї було ще більш бліде і змарніле, ніж минулого разу, в очах — червоні прожилки.

— Ми схожі. — Харрі показав на їхні віддзеркалення в закіптюженій віконній рамі поряд зі столиком.

Сандра не відповіла.

— Я пам’ятаю, і досить чітко, як Бірґіта кинула твою сумку на ліжко і звідти повивалювалися речі. Спочатку, правда, мені здалося, що там був пекінес. — Він на секунду замовк. — Скажи, навіщо тобі світла перука?

Сандра поглянула у вікно. Точніше, на віддзеркалення в цьому вікні.

— Мені її купив один клієнт. Він хотів, щоб я її надягала, коли обслуговувала його.

— Хто цей…

Сандра похитала головою.

— Ні, Харрі. Я не скажу. У нашій роботі не так багато правил, але одне з тих, що є, — не розповідати, хто твої клієнти. І це хороше правило.

Харрі зітхнув.

— Боїшся, — сказав він.

Очі Сандри зблиснули.

— Кинь, Харрі. Не вийде.

— Можеш не розповідати мені, хто він, Сандро. Я й так знаю. Просто скажи: боїшся ти його чи ні?