Чтение онлайн

Це була «Стебли простёрла далёко кругом коноп­ля», друга пісня книги «Ґофін». Тепер Раскатов знав, що це — один з найдавніших текстів китайської літератури. Коли ж Артьом дійшов до іволґі, віжу, над нєю лєтают, желти, Раскатова охопило незнайоме від­чут­тя піднесення, так, наче вони з Артьомом провадять справді виняткову діяльність, яка непомітним чином кардинально змінює, причому не тільки його, а й увесь світ навколо.

Переповнений цим відчуттям, більшим, ніж дозволяли вимовити слова, Раскатов пішов до себе в дім. Пацики влаштовували вечірку, запросили якихось американок, Єгор теж грав на гітарі, але порівняно з Артьомом він виглядав не те що хлопчиком — дівчинкою. Та й пісні його, переспіви Захара Мая та одеської класики, бажали кращого. Раскатов трохи посидів із хлопцями, покурив кальян, але говорити не хотілося. Хотілося думати про щось велике, для чого в нього ще не було слів, знань, бачення. Він занурився у це відчуття і просидів так до пізнього вечора. Коли запала опівнічна тиша, дівчата пішли до себе на Лайтхаус, Раскатов тихо пройшов у свою кімнату і ще довго лежав у м’якій внутрішній тиші, поки не заснув.

Всесвітній потоп, як дізнався Раскатов, був однією з найбільш часто згадуваних катастроф минулого. Так, повінь описувалася в епосі про Гільгамеша, давньовавилонському тексті, що його датували 22 ст. до нової ери. Згадувалася повінь і в шумерських переказах про царя Зіусудру. Широко відомими є описання повені в Біблії, що підкріплювались аналогічними місцями в Корані й Торі. Згадується повінь у схожому сюжеті і в «Матсья-пурані».

Про історичні докази існування світового потопу оповідав навіть опальний археолог Скляров у документальних фільмах «Заборонені теми історії». Однак Артьом казав, що до праць Склярова слід ставитись обережно: він — аматор.

Новиною було дізнатися про те, що повінь знайшла відображення у грецьких мітах. Деякі автори, як-то Сервій, вказували, що повеней було три, а такі авторитети, як Платон, стверджували, що потопів була велика кількість.

— Майлзе, а ти віриш у потоп? — спитав Раскатов у чорного хлопця-масажиста, з яким час від часу спілкувався в «Нірвані». Вони сиділи під дерев’яними парасолями, криючись від нещадного сонця, пили індійський чай з молоком та їли гарячі індійські хлібці.

— Що тобі сказати, друже, — сказав Майлз. — Звісно, вірю. Я християнин, — додав він. — Хоч я вірю в Будду теж. Я вірю, що повінь може статися зараз. Ти знаєш, я мав сни. Ти маєш сни з приводу 2012-го?

— Ні, — відповів Раскатов.

— У мене були сни, — значуще мовив Майлз. — Я бачив, як іде під воду Америка. Я гадаю, що буде великий «бум!» у 2012-му. І тут, у Дахабі, може бути небезпечно.

— Акабська затока досить вузька, тут не повинно бути цунамі.

— Зате вона глибока. Ти знаєш, яка її глибина? Її глибина місцями до двох кілометрів. І ми не знаємо, що може лежати на її дні.

— Наприклад, що?

— НЛО? Німецькі підводні човни? Я ж кажу, ми не знаємо. Але я цій затоці не довіряю, старий, — сказав Майлз зі знанням діла. — Я бачив тут дивні вогні у пустелі...

— І все ж таки мені цікаво, як її могли переходити ізраїльтяни, утікаючи з полону єгипетського, — сказав Раскатов. — Якщо тут така глибина. Хай навіть море справді розступилося, не спускалися ж вони так глибоко.

— Ні, не спускалися, — хитро відповів Майлз. — Вони переходили море не тут, вони переходили його в Нувейбі.

— У Нувейбі?

— Так, я читав, там археологи виявили дуже цікавий підводний міст. Щось схоже на похилий спуск, завширшки два кілометри. Він тягнеться від Нувейби аж до саудівської сторони, чотирнадцять кілометрів. Цікаво, чи не так? — усміхнувся Майлз. — Цікаво, що ти якраз про це запитуєш мене, бо я буквально на днях читав статтю про це місце.

— Хронокосмос починає діяти, — озвався Раскатов звідкись із глибин себе. Черговий пазл став на місце, і Раскатов відчув, як крізь історію дує вітер позачасся. Волосся на руках наїжачилося.

— Ти гадаєш? Ні, чоловіче, я гадаю, ми наближаємося до сингулярності 2012-го. Я гадаю, що нам усім треба добряче запастися фініками. Я тобі скину лінк на один фільм, там розповідається, що таємний уряд збирається підірвати дороги в день «Де»...

— Ок, старий, краще скинь мені лінк на статтю про підводний міст у Нувейбі. Ти ідеш?

— Так, у мене зараз клієнт в «Аманді». Бувай, побачимось!

— Побачимося, старий! — Раскатов розтягнувся сам на диванчику. В «Нірвані» було кілька дівчат-росіянок, які, незважаючи на спеку, чи може, завдяки їй, продовжували тренуватись у глибоких пірнаннях на затримці дихання. Дівчата зверхньо дивилися на всіх, хто не вмів пірнати глибше трьох метрів, а надто ж на серферів, котрі в пірнанні не вбачали нічого цікавого. Тому Раскатов не спілкувався з ними. Він думав про всі ці збіги, про Гільгамеша, «Матсья-пурану», свідчення Платона і знахідки Склярова. Чому праотець людства Сваямбгува Ману, описаний у «Матсья-пурані», пришвартував свого ковчега в Гімалаях, на півночі сучасної Індії, де заснував місто Маналі? Якщо Ной і Сваямбгува Ману — той самий чоловік, тоді чому в Біблії кажеться, що Ноїв ковчег пристав до гір Араратських? А якщо це різні люди, припустімо, зображено різні потопи, тоді чому, на Бога, у Вірменії таке поширене прізвище Манукян, що означає «син Ману»?

— Лакі, — спитав він у бармена-індуса, — а ти віриш у Біблію? Як ти вважаєш, ходили тут гебреї через море?

— Я думаю, це можливо, — відповідав йому темношкірий Лакі, світячи білими зубами. — Якщо Господь Рама проклав міст від Рамешвара до Ланки, то чом би Господь не допоміг хорошим людям перейти таку вузьку протоку?

Раскатов, що зайшов до бару випити чогось прохолодного, — скажімо, мангового фрешу — і викурити сигарету перш ніж піти додому, спитав:

— Що це за історія? Ще одна історія про перехід через море?

— О так, це описано в «Рамаяні». Колись був злий чоловік, якого звали Равана. Він був володарем острова, який називався Ланка.

— Шрі-Ланка?

— У «Рамаяні» сказано: «Ланка». Отож, Господь Рама разом зі своєю дружиною Сітою були змушені піти з королівського палацу в Айодг’ї. Я, до речі, з Айодг’ї. Це на півночі Індії, недалеко від кордону з Непалом.

— А чому вони були змушені піти?

— Це довга історія. Його вигнав із палацу власний батько, а того на те підмовила його дружина. Але справжньою причиною цього було те, що царя прокляли пара старих відлюдників, тому що він на полюванні з необережності убив їхнього сина...