Маска

Молода архівістка віддалялася між рядами стелажів із теками, трохи присипаними пилюкою історії місцевого значення, плавно похитувала стегнами і від цього була схожа на легкий вітрильник при слабкому морському вітрі. Дивлячись на її ходу-плавання, я й не підозрював, що інший, невидимий вітер вже підганяє до мене велику і яскраво розфарбовану тріску з корабля, який давно зазнав трощі. Мені належало ще роздивитися її між хвилями, виловити, очистити від слизу і водоростей, які випадково до неї прилипли, відшліфувати і прочитати напівстерті письмена.

Ще з десять хвилин тому я, риючись у пожовклих від дихання дідугана-часу паперах жандармського управління колишньої Волинської губернії, наштовхнувся на невеликий рапорт справника Володимир-Волинської повітової управи, адресований своєму губернському начальству в Житомирі.

«Доповідаю вашому превосходительству, – йшлося в рапорті, – що мною піймано відомого розбійника на прізвисько Куріпка, Ващука Василя, сина Григорієва, з двома спільниками». Далі повітовий жандармський чин питав, що йому робити зі злочинцями – доставити в губернію чи залишити до суду у Володимирі-Волинському? На документі стояла дата – 18 жовтня 1839 року. Я передивився теку до кінця, але жодного продовження справи або копії відповіді на цього листа не знайшов.

«Хто ж цей розбійник Куріпка, якщо він відомий, то чому я про нього раніше не чув? – подумав я. – І ніде ніби ж не читав».

Та щось мені завадило пройти повз документ. Хоч я й шукав зовсім інше, про всякий випадок переписав рапорт. Так само про всяк випадок запитав працівницю архіву, що вона знає про «відомого розбійника». Але й вона нічого не чула, і в іменному покажчику архіву ні Куріпка, ні Василь Ващук не значилися.

Щось утримало мене відкласти у резервну теку переписане з усіяного розгонистим почерком папірця з гербом Російської імперії в лівому кутку. Мовби манюпусінький камінець, який випадково попав у черевик, почало муляти. Наче дуже й не заважає, йти можна, а вряди-годи й нагадує про себе. Про щось нагадувало мені і це дивне прізвисько – Куріпка.

Минув місяць чи й два. Мені треба було уточнити назву якогось села. Звично взявши до рук довідник «Адміністративний поділ Волинської області» і перегортаючи сторінки, я випадково наштовхнувся на назву села Олеськ. Ось тут і зблиснула яскраво-біла, мов перший сніг, блискавка-спогад, і я згадав, де чув колись про розбійника Куріпку. Було це в роки моєї журналістської молодості, я тоді працював у рідній районці і ще не пустився у затяжну мандрівку містами і містечками, мандрівку, яка принесла удачі, а ще більше розчарувань, кохання, сім’ю, численні переїзди і, нарешті, остаточне повернення до рідних місць і вогнищ. Тоді ж, у часи моєї молодості, я був у селі на обжинках. Це гарне, що й казати, гарне дійство, з якого навіть тодішня дурнолоба влада не змогла витравити слідів поезії і язичництва, на жаль, закінчилось традиційним шостим питанням, тобто великою пиятикою. Раптом одна жіночка заспівала пісню, яку я до того ніколи не чув. Її підхопили подруги. Були у тій пісні такі слова: «Ой сиділи собі хлопці за своїм застоллєм, та заходить той Куріпка із ружжом-пістолєм». За точність слів не ручаюсь, але Куріпка з ружжом-пістолєм там був. Це я пригадую. Пам’ятаю, що я запитав жінку, що ж це за пташечка така, що зі зброєю собі розгулює? Та, кажуть, розбійник такий був, поміщиків грабував…

На жаль, тоді я не запитав, як звали ту жінку, чи вона з Олеська, чи із сусіднього якогось села. Тепер же, коли приїхав до Олеська, то скільки не розпитував, але не знайшов ні її, ні того, хто б чув ту пісню. Здавалося, час стирає все… Але про згадуваного у рапорті жандармського чиновника таємничого розбійника Василя Ващука я розповів у статті, присвяченій білим плямам волинської історії. Ця публікація і познайомила мене з людиною, яка вивела на той самий великий корабель, який зазнав трощі і з якого припливла до мене тріска. Навіть не тріска, а дебеле поліно – велика і таємнича частка прихованої досі історії.

Я почув доволі несміливий стукіт у двері мого кабінету, одірвав очі від паперів, незадоволено подумав, кого ще дідько припер так невчасно, бо якраз працював над черговим матеріалом про чергову пляму місцевої історії.

– Заходьте, – все-таки сказав я. – Заходьте, будь ласка.

Якось несміливо, бочком до кабінету зайшов невисокий і вже немолодий дядько, поріділу чуприну якого помережила сивина.

– Доброго дня, – також несміливо привітався він.

– Доброго здоров’я, – відповів я. – Ви до мене? Сідайте, будь ласка.

Дядько, проте, не сів, а млявенько тупцював перед столом. Я вже трохи роздратовано подивився на нього.

– То ви до мене? – перепитав я.

– Та, здається, таки до вас. Вибачайте, якщо завадив. Але я читав вашу статтю про білі плями історії. Там ви пишете про цього… Василя Ващука.

– То ви щось знаєте про нього? – вже зацікавлено подивився я на несміливого відвідувача.

– Ні, про Ващука і я нічого не відаю, – відповів відвідувач і якось печально подивився на мене. – А ви знаєте, що колись у цих місцях орудував значно відоміший розбійник, аніж ваш Ващук?

Дванадцятого вересня 1801 року в одному зі своїх палаців, розташованому на прирічковому узвишші в місті Заславлі, князь Євгеніуш Любославський давав бал на честь п’ятиріччя доньки Зосі. Бал був призначений на суботу, але вже в середу і четвер до князівської садиби почали з’їжджатися вершки польської аристократії Волині і Поділля, Білорусії і навіть корінної Польщі. Саме польської аристократії, адже нічого не змінилося після приєднання цих земель до Російської імперії в результаті другого і третього поділів Польщі в 1793 і 1795 роках. Замість Волинського воєводства була утворена Волинська губернія, яка, проте, своїми обрисами майже повторювала воєводство. Лише губернський центр зі звичного Луцька перенесли чомусь до невеликого, хоч і стародавнього містечка Звягеля, перейменованого на Новоград-Волинський.

Правда, імператриця Катерина II вирішила покарати тих шляхтичів і навіть вельможних князів і графів, які приєдналися до повстання генерала Тадеуша Костюшка. Кілька сотень активних учасників руху за збереження незалежности Польщі вислали до Сибіру, деякі маєтки оголосили власністю Російської держави, їх мали подарувати активним учасникам упокорення бунтівників.

Але таке становище, яке нагнало було легких дрижаків на шляхту, тривало недовго. Вже через рік новий імператор Павло І вирішив, що польські поміщики занадто несправедливо покарані його вінценосною матінкою, яку він ненавидів усіма фібрами своєї душі. Опальних шляхтичів повернули із Сибіру, вони знову отримали свої маєтки і палаци. Син Павла Олександр, який прийшов до влади напровесні 1801 року, на світанку нового століття, після того, як змовники задушили його рідного таточка, хоча й проголосив, що при ньому буде все, як за його улюбленої бабусі, стосовно переможених нею поляків був ще милостивішим, ніж батько. Значну роль у цьому відіграв один із найближчих друзів Олександра тієї пори – потомствений польський князь Адам Чорторийський, якому судилося зіграти також важливу роль в польській історії і не менш важливу – в історії локальнішій, яку незабаром постаралися якомога швидше забути, не залишивши навіть сліду в таємних архівах імператорського двору.

Один із перших «височайших указів» нового імператора, який передбачав, що в губерніях, заснованих на землях колишньої Речі Посполитої, посади повинні обіймати корінні дворяни, тобто поляки, викликав бурхливу радість учасників балу в Заславлі. А привіз цю приємну новину Станіслав Конарський, який незадовго до цього став начальником управління губернської канцелярії. Князь Євгеніуш, хоч і вважав, що істинному аристократу служба чиновника не личить, не цурався думки про те, що своя людина в коридорах губернської влади не завадить. Тому він лагідно прийняв далекого родича, котрого, до речі, не любила його дружина. Конарський колись мав необережність знехтувати її прихильністю, переплутавши натяк на можливість легкого флірту з бажанням вийти заміж. Втім, їхні стосунки були таємницею пані Гелени і пана Станіслава, а ще предметом для чесання язиків довколишньої дрібнішої шляхти.