Чтение онлайн

Горбулівці пояснять Санькові, що він прикінчив самого Аралова, бо знайдуть у вбитого срібний портсигар, на якому вигравіювані ведмедики в ранковому лісі, і віддадуть той портсигар Санькові як його законну трофейну здобич.

– Подумаєш, – пхикне Санько з удаваною байдужістю, – якийсь там Аралов. Я, коли вгледів те болотяне страховисько з цапиною бородою, то подумав, що то сам главковерх Троцький.

Санько Кулібаба наче накаркав. У травні проти Дмитра Соколовського червоні кинули 5-й кінний полк імені Троцького, потім ще два піші полки. Але Дмитро був удатним. Він уміло оборонявся, доводячи давнє правило, що партизани найкраще б’ють ворога тоді, коли втікають од нього. Хоча й сам нападав, не раз вимітав червоних із Радомишля, Звягеля, ходив аж на Макарів і Бишів. Большевики звинувачували його в погромах, але то брехня.

Зайшовши на початку липня до Звягеля, Дмитро зібрав містечкове населення й звернувся до нього від щирого серця:

– Моє слово насамперед до синів Ізраїлевих! – сказав Дмитро. – Ніхто так не любить вас, як я. Повірте, у моєму селі я ріс разом з такими, як ви, і між нами ніколи не було бійок. Я готовий боронити кожного з вас, але маю тільки одне прохання. Не стріляйте нам у спину. Якщо комусь осоружна Україна, за яку ми кладемо свої голови, то нехай шукає собі іншого краю. Світ великий! Але, ще раз кажу, не стріляйте у нас з-за вугла, не плюйте у душі християнам, не оскверняйте наші церкви.

У Звягелі дійшло до того, що члени ревкому Чорненький, Ціолтан та Ананьєв відібрали у духовенства книги актів громадянського стану, а коли парафіяни запротестували, караульний батальйон відкрив вогонь по церкві. Прихожани в паніці розбіглися, та вже наступного дня проти комуни піднялося дві тисячі хліборобів із довколишніх сіл – вони зайшли в містечко з ціпами, вилами, палицями. Половина бійців із п’ятиста червоноармійців караульного батальйону, вважай, усі християни, відмовилися стріляти у своїх одновірців. А ті, що лишилися на боці ревкому, косили беззбройних людей з кулеметів. Найдужче лютували самі ревкомівці – під їхні кулі потрапили навіть жінки та підлітки.

До Звягеля влетів зі своєю кіннотою Дмитро Соколовський, і цього разу замість отамана заговорила його товаришка шабля. Половину червоних соколовці винищили з розгону, решта розбіглися хто куди; більшість поховалися в самому містечку, розгнівані селяни вишукували їх по хатах і крамничках, по стайнях, льохах і коморах. Кари не минули й ревкомівці, котрі збиткувалися над священиками, – Ананьєва та Ціолтана знайшли у підвалі скоб’яної лавки, де й порішили на місці, Чорненького ж витягли з печі такого чорнющого від сажі, що впізнали тільки тоді, коли він заблагав пощади. Щоб не оскверняти піч, безбожника вивели надвір і втопили в нужнику.

Серед нехристиян було чимало китайців, котрі затято обороняли большевицький парком, відстрілюючись до останнього патрона; дядьки з ціпами дивувалися, що ці вузькоокі відбиваються завзятіше за москалів, тому влаштували їм справді погром – убивали штилями, заступами, дрючками.

– Так їх, так косооких! – підохочував розлючених дядьків Матей Мазур, гарцюючи на гнідому коні, що почорнів од поту, і споглядаючи, як селяни трощать кілки на головах китайців. – Ану дужче-дужче! По макітрі його!

Не знав Матей, що його жде точнісінько така смерть. Десь вона, безноса, походжала вже близько.

– Диви, як треба воювати! – показував пальцем Матей на закривавлену голову, що лежала окремо від тулуба, – хтось із селян воював косою.

Година гніву добігала кінця. Козаки Соколовського ховали шаблі у піхви, даючи повоювати селянам. Бойове хрещення не зашкодить нікому.

Матей пошукав очима Соколовського. Той, сидячи у сідлі, скручував цигарку, тютюн розсипався з-під пальців – ще не вляглося тремтіння в руках, яке з’являється в запалі бою.

Матей, відпустивши поводи, і собі дістав кисет, та раптом його гнідий так схарапудився, що вершник ледве не вилетів із сідла – під копита коневі покотилася ще одна голова.

– Чого, дурний? – Матей натягнув поводи, але якби він стояв на своїх ногах, то й сам би позадкував. Попереду стояла сама смерть із косою, тільки закривавлене лезо було закріплене не впоперек кісся, а стриміло вгору, як спис. Чоловік, який стискав обіруч косу, з голови до п’ят був забризканий кров’ю і, п’яно хитаючись, водив каламутними очима на всі боки – хто там іще, підходь.

Матей розвернув коня і під’їхав до Соколовського.

– Бачив? – спитав він, мацаючи себе по кишенях. Не помітив, коли загубив кисет із тютюном.

– Бачив, – сказав Дмитро.

– І як?

– Їх сюди ніхто не кликав.

– Я, кажись, кисет загубив, – сказав Матей.

– Аби не голову, – гостро подивився на нього Дмитро: на підмізинному пальці Матея блищала золота каблучка, якої раніше в нього не було.

– Кисета жалько, – сказав Матей.

– Там що – теж було золото?

– Звідки?

– Сам знаєш. Побачу – розстріляю.

– Ну, ти, їй-бо, наче маленький.

Дмитро подав йому свій кисет.

– Кури.

– Нє, – образився Матей. – Я згадав, де він у мене випав.

– Не вертайся.

– До дідька! – кинув Матей і пустив коня на те місце, де погубили голови китайці.

Чоловіка з косою там уже не було. Селяни гуртами розходилися по домівках, ніби вертали з польових робіт.

Кисета Матей не знайшов. Він стягнув з пальця каблучку і сховав у кишеню. «От, їй-бо, наче маленький», – сказав сам до себе.

Після походу Соколовського на Звягель большевики поставили його в один ряд з отаманами Зеленим, Ангелом і Струком. За Дмитрову голову вони пообіцяли сім мільйонів рублів.

Початок серпня приніс нові надії. Об’єднана з галичанами Армія УНР гнала червоних до Дніпра. Повстанські загони де могли розчищали шлях українському війську.

Того вечора Дмитро Соколовський повернувся зі своїми козаками аж із Макарова – територія його отаманської влади розрослася на півтори сотні верст. Дмитро був у гуморі, покликав брата Василя і декого з учителів на вечерю до своєї гімназійної оселі. Сиділося, як ніколи, весело, допізна.