Чтение онлайн

— У руках своїх, командоре, ви тримаєте красу, яка доводить, що господь бог створив людей на Землі і на Венері таких, як сам.

— Вольтер казав, що людина відповіла йому тим же, — швидко додав Олекса.

Керн кинув на нього похмурий погляд.

— Ви помиляєтесь, Аллан, — м'яко сказав Богатирьов. — Розумні істоти схожі одна на одну не тому, що створені кимось за певним зразком, а тому, що істоти ці мали відповідати певним умовам, володіти вільними від ходіння кінцівками, придатними для трудових процесів, стереоскопічними органами зору й слуху, вертикальним положенням тіла, що забезпечувало найбільший обзір місцевості, й ощадливо використовувати для пересування мінімальну кількість кінцівок.

— Дві ноги! — встряв Олекса.

— Одне слово, на кілометровій відстані ми, найімовірніше, могли б сприйняти розумну істоту іншого світу за людину, якби побачили її…

— Але ж ось вона, ось! Ми вже бачимо її, командоре! — вигукнув Гаррі Вуд, показуючи на скульптуру.

– І я дуже радий, сер, — поважно додав Керн, — що існування цієї прекрасної леді в світі венеріанських ящерів можна пояснити зовсім не теорією еволюції, а тільки вищим актом творення.

— Якщо під вищим актом творення ви розумієте створення інженерами космічних ракет, то я погоджуюсь з вами, Аллан.

— Що? Космічних ракет? — розгубився Керн.

— Ви вважаєте, вона прилетіла? — жваво спитав Вуд.

— Вона чи її предки, — спокійно відповів Богатирьов.

– Ілля Юрійович!.. — не витримав Олекса, схоплюючись.

Богатирьов заспокійливо підняв руку.

— Звідки прилетіли? — спитав Керн. — На космічних ракетах?

Богатирьов знизав плечима:

— На це можна відповісти, якщо згадати про велетенські штучні космодроми, які колись споруджено в міжпланетному просторі.

— Фобос і Деймос! — вигукнув Олекса.

— Ну, знаєте! — запротестував Добров. — На Марсі нема життя вже мільйони років. Чи не тому ти сам, Ілля, поривався сюди, на Венеру? Ні води там нема, ні атмосфери…

— Це правильно, — погодився Богатирьов. — Марс менший Землі, його сили тяжіння бракувало, щоб утримати часточки атмосфери і водяної пари. Газові часточки одривались від планети і летіли в міжпланетний простір…

Хай так!.. Та раніш на Марсі були щільна атмосфера і умови цілком схожі на земні. Вони стали такі навіть раніше, ніж на Землі, оскільки Марс далі від Сонця і охолоджувався швидше. І життя там повинно було з'явитися раніше і проходити всі фази розвитку швидше. І розумні істоти неминуче повинні були з'явитися мільйони років тому.

– І мільйони років тому загинути без води й кисню, — підказав Добров.

— Не загинути, а тільки опинитися перед перспективою загибелі. Марсіяни розуміли, що їхня планета втрачає воду і атмосферу. Вони мусіли дбати про майбутні свої покоління. І вони мали три виходи. Перший — загинути…

— Ні, ні і ні! — запротестував Олекса. Гаррі Вуд підтримав його, закивав головою.

— Другий вихід — піти углиб планети, вирити печери, створити в них штучну атмосферу, водоймища, підземне сільське господарство, збудувати там міста і жити, ніколи вже більше не бачачи неба, зірок і сонця.

— Сумно, та можливо, — знизав плечима Керн.

– І, нарешті, третій вихід: використати досягнення цивілізації і переселитися на сусідні планети. Наприклад, на Венеру…

— О-о! — вигукнув Керн, високо здіймаючи брови.

— Я гадаю, що висока цивілізація розумних істот, раз появившись і оволодівши вершинами знань, уже не загине! Вона неминуче використає не тільки досягнення знань, але й той факт, що при розвиткові небесних тіл умови, зручні для життя розумних істот, ніби перекочовують з однієї планети на іншу. Коли Марс був квітучим краєм, на Венері ще кипіли первородні океани. Коли Марс почав гинути, висихаючи, на Венері умови життя стали непогані.

– І марсіяни використали це! — вигукнув Олекса.

— Я гадаю, що розумні жителі Марса могли обрати два шляхи. Частина населення планети пішла в її глибини і, можливо, існує й нині, зазнавши біологічних змін, пристосувавшись протягом мільйона років до нових умов…

— … а друга частина побудувала космічні міста, штучні супутники, проміжні станції для масового переселення на сусідні планети! — випалив Олекса.

— Ти маєш рацію, Олексо. Дуже можливо, що це сталося саме так.

– І на морському дні ми бачили місто переселенців. Отож ми знайдемо ще тут чудове місто прибулих на Венеру марсіян, жінки яких так само прекрасні, як ця скульптура, зустрінемо тут колишніх марсіян, розум яких зберігає заповітні таємниці вищої цивілізації найдавнішої планети!

— Хтозна, чи лишились вони тут, — похитав головою Богатирьов.

— Тобто як це — не лишилися? — здивувався Олекса.

— Згадаймо про деякі достеменні факти, відомі на Землі. Пояснюючи їх, можна зрозуміти багато чого.

— Факти? На Землі? — нашорошив вуха Добров.

— Так. Хто мільйон років тому залишив слід підошви в пісковику пустелі Гобі? Хто мільйон років тому намагався з підручного матеріалу відновлювати в одеських катакомбах невідомий апарат, випилюючи залізним інструментом у кістках викопних тварин пази, жолобки, точні отвори? Хто, нарешті, стріляв кулею в дикого неандерталоїда в доісторичній Африці?

Добров розвів руками:

— Ну, знаєш, Ілля…

— Та не ці таємниці основні! Основна — це таємниця людського мозку, який був біологічно однаковий у творця теорії відносності Ейнштейна і в первісної людини кам'яного віку, у лорда Ньютона і в африканського дикуна, з якого, як відомо, можна виховати сучасного вченого. Як могла скупа природа наділити доісторичну людину, примітивного мисливця, розвинутим мозком, здатним умістити всю суму сучасних знань?