Чтение онлайн

Ах, чи ж Марія не думає? Чи треба ще більше думати? Тільки те й робить, що думає. Думає, і не раз рясні ядерні перлини спадають з очей і осипають щоки.

Одарка, жінка Михайлова (батьки померли), каже:

— Гнате. Як ти собі хоч, а Марія тобі не пара. Гнат робить з обрізка коси бритву, півдня над нею порається, гострить і пробує. Рудий волос твердий, не тне. Випробовує і гострить далі. Витривалість і впертість переможуть. Мовчить.

— Он Юхимова Ганна, — продовжує Одарка, — дві десятини поля, п'ять соток, пару волів і корову має. А хіба ти не бачив, як вона працює? Не бачив, як коло машини вправлялась з конюшиною? Висівала, сама дві решеті… Не бачив?

Бритва Гнатова нарешті тне. Намилює заросле підборіддя і співає:

Воли та корови часом поздихають, Біле личко, чорні брови (перерва):, повік не злиняють.

Намилив, і зашкварчало під бритвою волосся. Сонце заходить, і бамкає монастирський дзвін. Одарка зітхає, говорить про Трихона, що не дивився на чорні брови, взяв коровами — і тепер он господар на всю губу, про веприка, який вже так угодувався, що не може встати, про вчорашній випадок з кіньми, коли Михайло приїхав від олійниці, поставив коні «і якась халєра так наполохала, що сани на трісочки рознесли, а коні ледве зловили. І нащо воно тримати таке нещастя».

Гнат мовчить і голиться. Поголивсь, шурнув долонею по щоці — добре. Набрав кварту води, нахилився над цебриком і доладно вимився. Після до лампадки поліз, вмочив у оливу пальці і намастив волосся. Розчесане, блищить і відливає золотом. Подивився у кусник розбитого дзеркала, моргнув рижою бровою і все завершив чортівськи звабливою усмішкою.

Через кілька хвилин Одарка лиш провела попід вікнами його спину. Подався на вечірню.

Зима, морози і сніги. Часом і метелиці заводили свої викрути. Скоро минає Пилипівка. Загостить і загуляє Різдво. Дядьки чавитимуть «шкалики», парубки гулятимуть з дівчатами, тягатимуть на Водохрещі «колодку». Тут «колодку» на Водохрещі виправляють. Деінде — на масляну. Парубки — кожний «півока» в кишеню, заломив вовнянку і пішов… Вертаючись з вечірні. Марійка вже не так цуралася Гната. Йшли поруч і більше мовчали. Він мучився над тим, що має сказати, вона — щоб часом не заговорив.

Принаймні хай мовчить. Запитав про здоровля, чи все помолотили, скільки Мартин продав яблук. Нарешті, після снігу і морозу, нагадав про найвдячнішу розмову. Колодка ж… Треба умовитися, зробити запас…

— А де ж справлятимеш колодку, Маріє?..

— Не знаю, — відтяла і закопилила губу.

— На вашому кутку буде у Трихона. Будуть гарні музики, хата велика, є де потанцювати.

— Хм… Що там мені по вашому кутку.

— Чого ж… Прийди до нас.

— А ти б ще чого хотів? Може, скажеш, щоб прибігла до тебе, до самої хати? Щоб прийшла і сказала: Одарко, а візьми костура та вижени мене з хати. Вже й так по цілому кутку плеще язиком: наймичка, задрипанка, очарувала парубка… Не спить, не їсть, ганяє, як скажений… Бідненький! А скажи-но, хто то тебе так очарував? Мовчиш, мені й не скажеш!

Гнат усміхався своєю усмішкою і мовчав. Марія поночі не бачить тієї усмішки, але виразно уявляє її.

— Мовчиш, очарований? Хоч би сказав що. Нащо в'яжешся з обдрипаною наймичкою? Гнат уголос міркує:

— Ось прийду, і Одарка дістане.

— О Господоньку! Гнате? Чи ти вже здурів? Чи тільки починаєш? Як наробиш там якого лиха, й на очі не показуйся. Ще скаже — намовила, підбиваю на сварку. О, то вже ні. Ані не подумай.

Від перелазу Гнат має повертати назад. На прощання взяв її руку і трішки задержав її довше, ніж було треба. Марія намагається швидко визволити руку…

— Ну ти й чавиш! Пусти! Чого ти так негарно сопеш?..

Гнат пускає руку.

— Ех, Маріє, Маріє! — вирвалося з його уст глибоке й болюче. Круто повернувся і швидко пошкутильгав у долину. Марія здивована. Що сталося? Хотіла навіть гукнути, та не послухались уста й язик. Ні. Він зупиниться, принаймні оглянеться… Вузенька, глибока в снігу стежечка. Погойдується чорна постать, меншає, зникає, зникла. Не зупинився й не оглянувся. Марія здивована до краю. Так сумно стоять і наслухують дерева. Тиша така велика. Стоїть Марія, не сходить з місця, дивується і дивиться у сіру ніч.

— Гнате! — зовсім тихо прорвалося з її уст. Тихо. Наслухує. Нема відзвуку. Сіра ніч проковтнула і не вернулася. Стрункі осички та берізки спинаються догори і там десь лагідно сюсюкаються, ніби про неї, про покинуту Марію.

Вдарили свята. У новій Кухарчуковій хаті гості. Куми, свати, сусіди. «Півоки» довгою чергою простують на стіл, швидко порожніють і зникають. Куми й свати наливаються яркими барвами і з кожним «ггівоком» підвищують говір. Вириваються розкотисте реготи, дрібочуть, гомонять цокотухи-жінки. Коляди, пісні, тверді обійми, соковиті поцілунки. Всі радіють, регочуть, один Гнат. щось мовчить та не знаходить місця…

Минуло Різдво. Новий Рік. Водохрещі. Тепер вже й потанцювати можна. Але Гната тепер не пізнаєш. Пень обгорілий — не Гнат. Сумний, аж чорний. Постановив твердо не йти більше, не канючити, не благати одної усмішки, одного ласкавого слова. Силою не заставиш любити. Серця не змусиш битися так, як це тобі заманеться.

Перед Водохрещами пішов до «шкальні», взяв аж три «півоки» і подався на колодку до Трихона. У кишеню засадив одну пляшку, дві дома про запас лишив. Ех, і зап'є він сьогодні!

У Трихона гульня. Увійшов.

— Добрий вечір! З Водохрещами.

— Добрий вечір, Гнате. Просимо, сідай, де знайдеш місце.

Гнат пляшку на стіл і розложився на лаві коло подушок. Підскочила Юхимова Ганна, та сама, що воли та корови має, та, що двома решетами нараз висіває. Перш усього шапку забрала і заховала, щоб, бува, не втік. Після сіла коло нього і защебетала.

Прийшли музики, і гуртом вринули парубки. Цимбали брязнули, заянчала скрипка, забубонів бубон. По хаті закрутилися пари, дівки спідницями розвівають.

Гнат поки понурий і суворий. Не танцює, бо не може.

— А ти ж, Ганно, чому не танцюєш? Танцюй.

— Та ти ж знаєш, що я ніколи не танцюю.

— Цього, признатись, не знав.

— Ти ще багато чого не знав. Ти й не знав, як мені приємно з тобою посидіти отут. Подушки такі м'які. А чого ти посумнів? Не сумуй. Кинь лихом об землю. Перемелеться — мука буде.

Ганна вища від Гната. Вона навмисне не стає коло нього, щоб не було помітно. Не личить бути жінці вищою від чоловіка. Гнат знає це також, і як погано на душі. Принаймні чимсь залити це.