Чтение онлайн

— З Богом! — озвався Кіеш уже з дверей.

Це був нудний, стомлюючий візит, він навіяв на мене сон, і я ліг спати.

Моє останнє кохання, я прощаюся з тобою. Хай ці нотатки завершаться твоїм образом, поки я в змозі відтворити його, маючи ще майже неушкоджене серце й більш чи менш ясний розум.

Те, що буде опісля, в час мого згасання, стосується тільки мене. Я не можу довіритися й цим записам, справді, навіть для себе самого я не прагну їх зберегти. Опис моєї старості слід завершити тут і зараз, поки я ще якимсь чином пан і господар свого пера. Продовження — останній період мого розпаду — нецікаве. Чи зможу я й надалі писати-читати, чи розумітиму написане, Бог його знає. Та коли, ще більш-менш себе усвідомлюючи, я наштовхнуся на цей уривок моєї біографії, він стане для мене підтвердженням, що на старість я був з собою відвертий настільки, наскільки це під силу людині, і таким чином був, по-можливості, чесним з іншими. І не сновигав поміж людьми чужаком.

Період одужання був, либонь, найщасливішим періодом мого життя. Чи, може, старості? Я схиляюсь до першого визначення. Я не мав нездійсненних бажань. Я відчував сатисфакцію; вдовольнявся тим, що мені дарувала доля. Лише її присутністю. Усвідомленням присутності. Відблиском присутності. Варто було зачути її легкі, такі ні на чиї не схожі кроки — в їдальні чи ще далі, в передпокої, я відчував велике полегшення, навіть коли вони не наближалися до мене, таке полегшення, наче з моєї совісті спадає тяжкий тягар. Ніби мені відпустили гріхи. Мені ставало так гарно, ніби я повернув якийсь обтяжливий борг… кому?.. життю?.. собі самому? Ніби й свої фізичні болі я теж переправив за межі існування, на інший бік Лети. Її присутність в будинку, наче постійно діюче знеболювальне. Я завжди вдовольнявся тим, чим наділяла мене її присутність: якщо кроки, то лише кроками. Якщо вона розмовляла за стіною з Жофі — її голосом. Якщо вдавалося розчути слова, я брав одне-друге в свої вуха чи на язик і виспівував їх про себе, наслідуючи її неповторні інтонації. Якщо ж вона заходила до мене навшпиньках і завмирала на порозі моєї затемненої жалюзями кімнати, прислухаючись, чи я сплю, її осяяні променями обриси злітали на мою сітківку і лишалися там чарівним видінням. Якщо йшла від порога до мене, я був щасливий. Якщо на мить присідала на краєчок ліжка… І якщо не сідала, а верталася просто з порога…

Я навіть не прагнув торкнутися її руки.

Найбільшим подарунком старості є, либонь, маловір'я. Воно оберігає від багатьох розчарувань, так само, як позбавляє багатьох надій! Якби вночі, лежачи без сну, я заходився мріяти про те, що Катрін завдяки милостивому велінню долі — тому, мабуть, що наснилося щось лихе — раптом прокинеться, здогадається про мої терзання, а може, почує — вище поверхом! — мої нестримувані зітхання й стогони і, накинувши чорно-червоний смугастий халатик вбіжить серед ночі до мене, я першої ж тверезої миті, тобто за хвилину, розсміявся б, не зважаючи на всі свої муки. І коли якось таки сталося, що вона встала о третій ночі й, заточуючись зі сну, попленталася до мене, бо «наснилося щось лихе», — я вдовольнився цим нестямним здивуванням, і подальшими безсонними ночами ні разу не чекав, що знову зариплять дерев'яні сходи, які ведуть нагору, й крізь щілину обережно прочинених дверей до мене долине нова хвиля її французьких духів.

— Панночко, — мовив я зопалу, — що це вам сяйнуло в голову? Тривожити нічний спокій старого?

— У вашій кімнаті горіло світло, любий бо-пер, — відповіла дівчина.

— Мій нічний неспокій я теж прошу не тривожити, — сказав я.

— Мені наснилося щось погане, любий бо-пер!

Я сів на ліжку.

— У такому випадку будіть свого чоловіка! — кинув я. — Це його справа і обов'язок заспокоювати вас.

Дівчина засміялася.

— Його марно будити, бо-пер, він так голосно хропе, що не чує.

— Ов! У нашому сімействі хропіти не заведено, — сказав я. — Він виродок, розлучіться з ним!.. А тепер вертайтеся до своєї кімнати, я хочу спати.

З ледь помітного тремтіння її уст, я бачив, що вона хотіла й далі сміятись, однак стрималася. Обернулася вже у дверях.

— Ви теж хропите, — сказала вона, сміючись уже вголос. — Так, що чутно аж у третій кімнаті.

— Панночко, — мовив я, — гарний слух не виправдовує нечемності. Старій людині не варто казати правду у вічі, тим паче, якщо вона щойно оклигала після хвороби.

— Я вже йду, — мовила та belle-fille. — Досміюся в ліжку.

Чи міг би я отримати більше в останні свої роки, ніж можливість закохатися у фантом? Якби я, не доведи Господи, був оптимістичнішим, тобто непогамовнішим, скільки б нових розчарувань довелося пережити моєму зношеному, хворому серцю! Бажання мають співвідноситися з життєвими силами: якщо вони вичерпуються — кат з ними! Та чи визнаю я — вважаючи себе людиною відвертою, — що і те, й інше не діють цілком синхронно, що сподівання старого чоловіка бодай на півкроку випереджають його власну мудрість? Та хай би що, рівноваги через це він не втрачає. І не проклинає Бога, дивлячись у напівсутінках безкінечного літнього світанку на годинник, стрілки якого ніби завмерли. І не впадає у відчай, якщо кожна самотня ніч видається йому роком, а день, наповнений Катрін, — секундою. Його настрій, мов калюжка води, яку хвилює легенький вітерець. Хоча всім відомо, що калюжа спокійніша від моря.

Отож ближче до кінця літа — покірливо і без гніву, як уже мовилось, я на прохання невістки згодився снідати сам; Тамашеві не подобалося щоранку — він рано вставав на роботу — снідати на кухні в товаристві Жофі. Нагородою за моє згадуване старече маловір'я, очевидно, було те, що цю несподівану, як грім серед ясного неба, новину я вислухав зі спокійною душею, без розчарування, навіть не затаївши образи на Тамаша, хоч та моя вранішня кава з молоком, що я випивав у товаристві Каті, була апогеєм кожного дня, який, стираючи саму пам'ять про тяжкі ночі, знову й знову відкривав переді мною низку маленьких щоденних сподівань.

Правда, на той час мій стан уже істотно покращав, я щодня вставав по кілька разів на годину-дві, навіть човгав садом з чорною Жофиною хусткою на плечах, кілька разів обходив будинок. Мої ноги ще злегка тремтіли, усі мої зіржавілі органи скрипіли, наче деталі роздовбаної машини, і тільки мозок, скаржитися на який у мене не було підстав навіть у розпал хвороби, — працював порівняно добре, працював, на жаль, і вночі, наперекір усім снодійним. Мабуть, тому я відгадував кожну думку Жофі — це було неважко, — коли вона готувала мій самотній сніданок.

«Таки добре мати в домі стару челядь», — могла думати вона, хоча й без посміху, але з бісиками в очах.

— Сядьте вже біля мене, моя старенька, — сказав я, підсовуючи їй порожній стілець моєї невістки. — Чому ви вночі знову підслуховували під моїми дверима? Хіба я вам не заборонив?

Однак стара обійшла стіл і сіла на стілець навпроти мене. З першого погляду важко було визначити — з поваги чи з посміху.

— Я теж, бувало, не сплю ночами, молодий пане, — сказала вона. — То чого ж мені не глянути, якщо я вже нагорі, чи не потребуєте ви чогось.

— Тільки того, щоб мені дали спокій, — мовив я. — Жофі, чи вам відомо, що усмішка є найшляхетнішим виразом людського обличчя? А ви в змозі тільки кривити губи.

— Бо не маю зубів, — відповіла вона. — Коли і в вас випадуть…

— Цього не дочекаєтесь! — відрубав я. — Я й на смертному ложі кусатимусь. А втім, чому ви шкірилися чи, скажімо, осміхнулися, коли я запропонував вам сісти? Мабуть, подумали: пташка вилетіла, тепер згодиться й стара Жофі, чи не так?