Чтение онлайн

Жецький, догадуючись, що діється з Вокульським, заходив до нього в будь-який час дня і намагався втягнути в розмову. Але ні погода, ні торгівля, ні політика його не цікавили. Раз тільки він пожвавішав, коли пан Ігнац зауважив, що Мілерова чіпляється до пані Ставської.

— Чого їй треба?

— Може, вона заздрить, що ти буваєш у пані Ставської і платиш їй високу ставку.

— Нічого, Мілерова заспокоїться, коли я віддам магазин Ставській, а її зроблю касиркою.

— Бійся бога, що ти робиш! — вигукнув переляканий Жецький. — Цим ти занапастив би пані Ставську.

Вокульський став ходити по кімнаті.

— Твоя правда. Але як би там не було, коли вже жінки засварилися, то треба їх розділити. Умов Ставську, щоб вона відкрила магазин на своє ім’я, а кошти ми їй знайдемо. Я давно думав про це, а тепер бачу, що далі відкладати не можна.

Пан Ігнац, звичайно, одразу ж побіг до своїх дам і повідомив їм радісну новину.

— Не знаю, чи годиться нам приймати такий подарунок? — сказала збентежена пані Місевичова.

— Який же це подарунок? — вигукнув Жецький. — За кілька років сплатите нам борг, та й край. Як ви вважаєте? — спитав він пані Ставську.

— Я зроблю так, як захоче пан Вокульський. Скаже мені відкрити магазин — відкрию, скаже залишитися у Мілерової — залишусь.

— Але ж, Геленко!.. — зупинила її мати. — Подумай, и яке ти становище себе ставиш, кажучи так?.. Слава богу, що нас ніхто чужий не чує.

На великий жаль пані Місевичової, Ставська нічого не відповіла: матір вражала рішучість дочки, раніш такої лагідної й покірливої.

Одного разу Вокульський, переходячи вулицю, побачив у кареті Вонсовську, вклонився їй і пішов Далі; незабаром його наздогнав слуга.

— Вельможна пані просить вас…

— Що це з вами діється?.. — вигукнула гарненька вдовичка, коли Вокульський підійшов до карети. — Сідайте-но та проїдемось по Алеях.

Він сів, і карета рушила.

— Що це означає?.. — вела далі пані Вонсовська. — Вигляд у вас жахливий, ви вже скоро десять днів як не були у Бельці… Ну, кажіть же що-небудь!..

— Мені нічого казати. Я не хворий і не думаю, щоб панні Ізабеллі потрібні були мої візити.

— А якщо вони потрібні?

— Я ніколи щодо них не помилявся, а тепер — менш, ніж будь-коли.

— Ну, ну, шановний пане… давайте говорити одверто. Ви ревнивий, а це знижує авторитет мужчини в очах жінки. Ви розсердились за Молінарі…

— Помиляєтесь, пані. Я настільки не ревнивий, що зовсім не перешкоджаю панні Ізабеллі вибирати поміж мною і Молінарі. Я розумію, що у нас з ним однакові права.

— О, пане Вокульський, це вже занадто! — обурилась пані Вонсовська. — Що ж виходить: коли один з вас удостоїв честі божествити жінку, то їй уже не можна розмовляти з іншими?.. Не сподівалась я, щоб такий Чоловік, як ви, трактував жінку ніби приспанку в гаремі. Зрештою, чого ви хочете? Коли б навіть Бельця кокетувала з Молінарі, ну, то й що з того? Тривало це один вечір і скінчилось таким погордливим прощанням з боку Бельці, що аж ніяково було дивитись.

Вокульському одразу полегшало.

— Дорога пані, не будемо удавати, що ми не розуміємо одне одного. Ви знаєте, що для закоханого мужчини жінка — святиня, олтар. Правильно чи ні, але так воно є. Отож, коли перший-ліпший авантурник наближається до цієї святині, як до стільця, і поводиться з нею, як із стільцем, а святиня майже захоплена такою поведінкою, то… — ви розумієте?.. — починаєш думати, що той олтар справді — тільки стілець. Я зрозуміло висловився?

Пані Вонсовська відкинулась на подушки сидіння.

— О, пан Вокульський, аж надто зрозуміло!.. Але до б ви сказали, якби кокетування Бельці було лише невинною помстою, власне, пересторогою.

— Кому — пересторогою?

— Вам. Адже ви весь час цікавитесь пані Ставською?..

— Як? Хто це сказав?..

— Припустімо, очевидці: пані Кшешовська, пан Марушевич…

Вокульський вхопився за голову.

— І ви цьому вірите?

— Не вірю, бо Охоцький запевнив мене, що там нічого немає; але чи заспокоїв хто-небудь так само Бельцю і чи могла б вона задовольнитись цим — то інша річ.

Вокульський взяв її за руку.

— Дорога пані! — прошепотів він. — Беру назад усе, що я сказав про Молінарі. Клянусь, що я шаную панну Ізабеллу і що найбільшим моїм нещастям є моє нерозважне слово… Аж тепер бачу, як я ганебно поводився…

Він був у такому розпачі, що пані Вонсовській стало його жаль.

— Ну, ну, — сказала вона, — заспокойтеся, не треба перебільшувати. Слово честі (хоч у жінок, кажуть, честі нема), що все те, про що ми з вами говорили, залишиться між нами. А втім, я певна, що сама Бельця пробачила б вам цей спалах… Це було негарно, але… закоханим пробачається ще й не таке.

Вокульський поцілував її в обидві руки, а вона одразу видерла їх у нього.

— Будь ласка, не залицяйтеся до мене, бо для закоханої жінки мужчина — олтар… А тепер злазьте з карети і йдіть отуди, до Бельці, і…

— І що, пані?

— І визнайте, що я умію тримати слово.

Голос її затремтів, але Вокульський не помітив цього.

Він вискочив з карети й побіг до дому пана Ленцького, навпроти якого вони якраз проїжджали.

Коли Миколай відчинив йому двері, він сказав повідомити про себе панну Ленцьку. Вона була сама і прийняла його відразу, розчервоніла від збентеження.

— Ви так давно не були у нас, — промовила вона. — Може, ви хворіли?

— Гірше, — відповів він, не сідаючи. — Я тяжко й безпідставно образив вас…

— Ви, мене?

— Так, пані, образив вас підозріннями. Я був у Жежуховських на концерті, — промовив він здавленим голосом, — і пішов, навіть не попрощавшись з вами… Далі я не хочу розказувати, але почуваю, що ви маєте право не приймати мене, оскільки я не оцінив вас… насмілився підозрівати…

Панна Ізабелла пильно подивилась йому в вічі й, подаючи руку, сказала: