Чтение онлайн

В цю мить і Вокульський глянув на пані Ставську, і хай мене чорти візьмуть, коли я не помітив у його погляді так невластивого йому розчулення!..

Ще зо два таких процеси, і я певен, що він закохався б у неї на смерть.

Суддя кілька хвилин щось писав, а скінчивши, оголосив, що зараз буде розглядатись позов Кшешовської проти Ставської про крадіжку ляльки.

Потім він запросив обидві сторони і їх свідків вийти на середину.

Я стояв коло лав для публіки, і мені чути було розмову двох тіток: одна з них, молодша й червонопика, пояснювала старшій:

— Бачите, пані, ота красуня вкрала у отієї дами ляльку…

— Було на що злакомитись!

— Що ж ти зробиш. Не кожному рублі та качалки красти…

— Сама ви, пані, рублі крадете, — озвався за ними чийсь бас. — Не той злодій, що відбирає свою власність, а той, хто дав п’ятнадцять карбованців завдатку та й вважає, що вже купив…

Суддя все писав, а я пригадував собі промову, яку вчора приготував на оборону пані Ставської і на зганьблення баронеси. Але всі вирази і звороти переплутались у мене в голові, тому я знову став роздивлятися кругом.

Пані Місевичова й досі нишком молилась, а Маріанна, що сиділа позад неї, плакала. У Кшешовської посіріло обличчя, вона прикусила губу й опустила очі; але кожна зборка її одежі дихала злістю… Коло неї стояв, опустивши очі на підлогу, Марушевич, а за ним баронесина служниця, така перелякана, немов її мали вести на ешафот…

Наш адвокат тамував позіхи, Вокульський стискав кулаки, а пані Ставська поглядала на всіх з таким лагідним спокоєм, що якби я був скульптор, то взяв би її за модель для статуї ображеної невинності.

Несподівано Гелюня, не слухаючи умовлянь Маріанни, вибігла на середину залу і, схопивши матір за руку, тихо спитала:

— Мамо, нащо отой пан тебе сюди покликав?.. Я тобі щось скажу на вушко: мабуть, ти пустувала, і тепер тебе поставлять в куток…

— Бач, як підучили!.. — промовила червонопика тітка до старшої.

— Щоб пані була така здорова, як її підучили! — буркнув за нею бас.

— Щоб пан був такий здоровий за мою кривду… — люто відказала тітка.

— А вас, пані, хапко вхопить і чорти в пеклі качатимуть моїм рублем та качалкою, — відповів супротивник.

— Тихо! — крикнув суддя. — Пані Кшешовська, що ви можете сказати суду в цій справі?

— Вислухайте мене, пане суддя! — патетично заговорила баронеса, виставивши ногу наперед. — Після смерті моєї дитини мені залишилась найдорожча пам’ятка — її лялька, яка дуже подобалась оцій пані, — показала вона на Ставську, — і її дочці…

— Обвинувачена бувала у вас?

— Так, я наймала її шити.

— Але нічого їй не заплатила! — гукнув з кінця залу Вірський.

— Тихо! — крикнув на нього суддя. — Ну і що ж?

— Того самого дня, коли ця пані скінчила роботу, у мене пропала лялька. Я думала, що вмру з жалю, й одразу запідозрила її. Передчуття моє здійснилось; через кілька днів мій близький знайомий, пан Марушевич, що живе якраз навпроти неї, побачив у вікно, як ця пані держить в руках мою ляльку і перебирає її в другу сукню, щоб не можна було впізнати. Тоді я пішла до нього на квартиру з своїм адвокатом і побачила в бінокль, що моя лялька справді у цієї пані. Другого дня я пішла до неї, забрала ляльку, яку ви бачите перед собою на столі, й подала скаргу.

— Пане Марушевич, а ви певні, що це та сама лялька, яка була у пані Кшешовської? — спитав суддя.

— Тобто… власне кажучи… я не зовсім певний.

— То нащо ж ви, пане Марушевич, сказали про де пані Кшешовській?

— Власне… я не в тому розумінні…

— Не брешіть, пане Марушевич! — закричала баронеса. — Ви прибігли до мене, сміючись, і сказали, що пані Ставська украла ляльку і що вона на це здатна.

Марушевич став мінитись на обличчі, спітнів і почав переступати з ноги на ногу, що мало бути ознакою великої скрухи.

— Падлюка! — досить голосно промовив Вокульський.

Я помітив, що це зауваження не підбадьорило Марушевича. Навпаки, він ще більше збентежився.

Суддя звернувся до баронесиної служниці:

— У вас була саме ця лялька?

— Не знаю, котра… — прошепотіла дівчина.

Суддя простягнув їй ляльку, але служниця мовчала, тільки кліпала очима та ламала руки.

— О, це Мімі! — гукнула Гелюня.

— Чуєте, пане суддя? — крикнула баронеса. — Дочка свідчить проти матері!

— Ти знаєш цю ляльку? — спитав суддя Гелюню.

— Знаю! Така сама була у пані баронеси в кімнаті…

— Але це та сама?

— Ні, не та… У тієї була сіра сукня й чорні туфельки, а в цієї туфельки жовті!..

— Ну, гаразд… — пробурмотів суддя, кладучи ляльку на стіл. — Пані Ставська, що скажете ви?

— Цю ляльку я купила в магазині пана Вокульського.

— А скільки ви за неї заплатили? — засичала баронеса.

— Три карбованці.

— Ха-ха-ха!.. — зареготала баронеса. — Ця лялька коштує п’ятнадцять.

— Хто вам продав ляльку? — спитав суддя.

— Пан Жецький, — відповіла вона, червоніючи.

— Що ви скажете, пане Жецький?

От і настав час виголосити мою промову. Я почав:

— Вельмишановний пане суддя!.. З сердечним жалем і здивуванням доводиться мені… Тобто… я бачу перед собою тріумфуюче зло і… значить… упосліджене…

Раптом у мене так пересохло в горлі, що я не міг більше промовити й слова. На щастя, озвався Вокульський:

— Жецький тільки був присутній при купівлі, а продавав ляльку я.