Чтение онлайн

— О, прекрасний, — підтвердив Старський.

Пані Вонсовська спідлоба поглядала на Вокульського.

Поволі всі розійшлися. Вокульський залишився сам.

Він пішов у свою кімнату, але вона здалась йому пустою і чужою; потім хотів іти в парк, та відтіль його щось одганяло. Йому чогось здалося, ніби панна Ізабелла ще в домі, і він ніяк не міг зрозуміти, що вона поїхала і тепер уже десь за кілька верстов від Заславка і що кожна секунда віддаляв її від нього.

— І все-таки вона поїхала! — шепнув Вокульський. — Поїхала… ну, то й що ж?

Він пішов до ставка й довго дивився на білий човен, круг якого сліпучо блищала вода. Раптом один з лебедів, що плавали коло протилежного берега, помітив його і, розпустивши крила, з шумом підлетів до човна.

Аж тепер Вокульського пойняла така незмірна, безмежна журба, яка буває, коли прощаються з життям.

Заглибившись у свої гіркі думки, Вокульський не дуже помічав, що діється круг нього. Проте надвечір все-таки помітив, що заславське товариство повернулося з парку в кислому настрої. Панна Феліція замкнулася з панною Евеліною в її кімнаті, барон був роздратований, а Старський іронізував і був зухвалий.

Після обіду господиня покликала Вокульського до себе.

По ній теж було видно, що вона роздратована, але старалася тримати себе в руках.

— Чи подумав ти, пане Станіславе, про той цукровий завод? — сказала вона, нюхаючи свій флакончик, що було ознакою її хвилювання. — Подумай про це, будь ласка, та поговори зі мною, бо мені вже обридли ці інтриги…

— Ви чимось збентежені? — спитав Вокульський.

Вона махнула рукою.

— A-а, збентежена… Я б тільки хотіла, щоб Евеліна з бароном або одружилися, або розійшлися. Або нехай собі їдуть від мене — чи вони обоє, чи Старський… Одне з двох.

Схиливши голову, Вокульський мовчав. Він думав, що залицяння Старського до баронової нареченої, мабуть, стало дуже очевидним, але яке ж йому було до цього діло?

— Дурненькі вони, ці панни, — знов заговорила господиня. — Їм здається, що варто тільки вловити багатого чоловіка та гарного коханця — та й більш нічого в житті не треба… Дурненькі. Не знають вони, що скоро обридне і старий чоловік, і пустий коханець і що рано чи пізно кожній захочеться зустріти справжню людину. А коли, на її нещастя, така трапиться, що вона їй дасть?.. Свою продану чарівність чи забруднене отакими Старськими серце?.. І подумати тільки, що майже кожна з них мусить пройти цю школу, поки пізнає людей. А до того, нехай їй трапиться і найшляхетніший, вона його не оцінить. Віддасть перевагу старому багачеві або зухвалому розпусникові, зіпсує собі Життя, а потім захоче почати нове, та вже буде пізно… А найбільше дивує мене те, — говорила далі господиня, — що мужчини не можуть збагнути отаких ляльок…

Для жодної жінки, чи то буде Вонсовська, чи моя покоївка, не секрет, що в Евеліні не прокинулись ще ні розум, ні серце; все в ній іще спить. А тим часом барон вбачає в ній божество й уявляє, бідолашний, що вона його любить!

— Чому ж ви не остережете його? — спитав Вокульський здавленим голосом.

— Та що ти! Це однак нічого не поможе. Скільки разів я вже натякала йому, що Евеліна поки що тільки зіпсоване дитя, лялька. Може, колись з неї щось і буде, але зараз… їй якраз потрібний Старський… Що ж, — додала вона по паузі, — подумаєш про той цукровий завод?..

Скажи завтра, щоб тобі осідлали коня та проїдься в поле і подивись — хоч сам, а хоч із Вонсовською… Вона жінка варта уваги, повір мені…

Вокульський вийшов від господині дуже збентежений. «Нащо вона говорила про барона й Евеліну? — думав він. — Чи не була це осторога для мене?.. Старський, мабуть, залицяється не тільки до Евеліни. І що то було тоді в бричці? Ах, краще пустити собі кулю в лоб…»

Проте він одразу опам’ятався й почав міркувати: «В бричці мені або привиділось, або було насправді.

Якщо привиділось, то нащо ж мені даремно ганити невинну дівчину, а якщо було насправді… то не буду ж я змагатися з оперетковим баламутом і не жертвуватиму життям задля облудної жінки. Вона має право заводити романи, з ким хоче, але не має права ошукувати людини, єдиною провиною якої є те, що та людина її любить… Треба виїжджати з цієї Капуї [124] та братись до роботи. В лабораторії Гейста я заповню життя краще, ніж у салонах…»

Десь о десятій годині вечора до нього в кімнату увійшов страшенно змучений барон. Спочатку він сміявся і намагався говорити дотепи, але потім, задихаючись, упав на стілець і, насилу опанувавши себе, сказав:

— Ви знаєте, шановний пане Вокульський, мені часом здається — не з власного досвіду, бо моя наречена найшляхетніша істота… — проте мені часом здається, що жінки інколи нас обманюють…

— Так, інколи.

— Може, вони в цьому й не винні, але треба визнати, що вони інколи дозволяють, баламутити себе спритним інтриганам…

— Авжеж, дозволяють.

Барон так тремтів, що в нього аж зуби цокотіли.

— А чи не вважаєте ви, — спитав він, подумавши, — що цьому треба було б запобігти?..

— Яким чином?

— Хоч би таким, щоб не давати можливості жінкам близько знайомитись з інтриганами.

Вокульський зареготав.

— Жінку можна захистити від інтриганів, але чи можна захистити її від власних інстинктів?.. Що ви вдієте, коли той, кого ви вважаєте баламутом чи інтриганом, для неї — самець того самого виду, що й вона?

Поступово Вокульського поймав лютий гнів. Він ходив по кімнаті й говорив:

— Як боротись проти закону природи, згідно з яким сука, хоч би й найвищої породи, не піде за левом, а тільки за псом? Поставте перед нею цілий зоологічний сад з найблагороднішими тваринами, вона, однак, відмовиться від них задля кількох псів… І нічого дивного в цьому немає, бо вони належать до її виду.

— Отже, по-вашому, нема ніякої ради? — спитав барон.

— Зараз нема ніякої, а колись буде єдина: щирість в людських взаєминах і свобода вибору. Коли жінці не треба буде удавати закохану та кокетувати з усіма, вона одразу відхилить нелюбих і піде за тим, котрого сподобає.

Тоді не буде ні ошукуваних, ні ошуканців, взаємини стануть природними.

Коли барон пішов у свою кімнату, Вокульський ліг спати. Правда, він не спав цілу ніч, але на ранок до нього повернулась душевна рівновага. «Які я можу мати претензії до панни Ізабелли? — думав він. — Адже вона не казала, що любить мене; дала мені лише тінь надії, що це може коли-небудь статися.