Чтение онлайн

— Я думала, що ви вже мене ніколи не виберете…

І грізно-блискавично глянула на Вокульського.

— В такому разі ми об’єднаємося з вами, кузино, — запропонував панні Ізабеллі Охоцький. — Тільки вам доведеться сісти на передок, бо я буду правувати.

— Пані Вонсовська не дозволить, бо ви нас перекинете! — закричала панна Феліція, котрій доля призначила Вокульського.

— Нічого, нехай везе, нехай перекидає… — сказала пані Вонсовська. — У мене сьогодні такий настрій, що я згодна й ноги поламати. Бідний буде той гриб, який потрапить мені в руки!..

— Якщо ви маєте його з’їсти, — озвався Старський, — то я готовий бути першим…

— Охоче з’їм, якщо ви погодитесь, аби я вам спочатку зітнула голову, — відповіла пані Вонсовська.

— У мене її давно вже нема…

— Не давніше, ніж я це помітила… Але давайте сідати — і поїхали.

Рушили.

Барон, як звичайно, перешіптувався з нареченою, Старський одчайдушно залицявся до пані Вонсовської, а вона, на здивування Вокульського, досить прихильно приймала його залицяння, а Охоцький правував четвериком. Але цього разу його фурманський запал гамувало сусідство панни Ізабелли, до якої він щохвилини обертався. «Цікавий тип цей Охоцький! — думав Вокульський. — Мені каже, що від аргументів панни Ізабелли у нього гуде в вухах, а сам тільки з нею й розмовляє… Звичайно, він хотів підбурити мене проти неї…»

І він одразу спохмурнів, бо тепер уже певний був, що Охоцький закоханий в панну Ізабеллу і що з таким суперником йому боротись нічого. «Молодий, гарний, здібний… Ні, треба бути дурною або сліпою, щоб з нас двох не віддати йому переваги. Але навіть і в цьому разі я мушу визнати, що в неї благородна натура, коли їй подобається Охоцький, а не Старський.

Нещасний барон, а ще нещасніша його наречена, яка так очевидно захоплена Старським. Треба ж мати таку пусту голову й серце…»

Він дивився на осіннє сонце, на сірі стерні та плуги, що повільно орали перелоги, і з глибоким смутком в душі уявляв собі ту хвилину, коли він остаточно втратить надію і поступиться місцем Охоцькому. «Що ж робити?.. Що робити, коли вона його вибрала… На своє нещастя зустрів я її!»

Тим часом вони виїхали на пагорок, звідки перед ними відкрилася рівнина аж до обрію, а на ній — кілька сіл, ліси, річка й містечко з костьолом.

Брику хитало з боку на бік.

— Чудесний краєвид! — закричала пані Вонсовська.

— Як з повітряної кулі, якою керує пан Охоцький, — додав Старський, тримаючись за поручні.

— А ви літали на повітряній кулі? — спитала панна Феліція. — На кулі пана Охоцького?

— Ні, на справжній.

— На жаль, ні. Не літав ні на якій, — зітхнув Старський. — Але зараз мені здається, що лечу на дуже незручній.

— А пан Вокульський напевне літав, — тоном глибокого переконання промовила панна Феліція.

— Але ж, Фелю, ти незабаром хтозна в чому будеш підозрівати пана Вокульського! — накинулась на неї пані Вонсовська.

— Я справді літав… — здивовано підтвердив Вокульський.

— Ви літали? Ах, як це чудово! — вигукнула панна Феліція. — Розкажіть нам…

— Ви літали? — озвався з передка Охоцький. — Ого! Заждіть розказувати, я зараз пересяду до вас.

Він кинув віжки кучерові, хоч брика з’їжджала з гори, зіскочив з передка й за хвилину вже сидів навпроти Вокульського.

— Ви літали? — ще раз перепитав Охоцький. — Де? Коли?

— В Парижі, але на прив’язаній кулі. Півверстви вгору — яке це літання, — трохи ніяково відповів Вокульський.

— Ні, ви розкажіть… Це ж, мабуть, грандіозне видовище?.. Що ви відчували? — питав Охоцький.

Він дивно змінився: очі його широко розкрились, обличчя зашарілось. Дивлячись на нього, трудно було уявити, що в цю мить він пам’ятає про панну Ізабеллу.

— Це, мабуть, страшенно приємно… Розказуйте, — настирливо допитувався він, схопивши Вокульського за коліно.

— Видовище справді чудове, — говорив Вокульський, — видно обрій в радіусі на кілька десятків верст, а Париж з усіма околицями схожий на рельєфну карту. Але сама подорож не дуже приємна; може, тільки перший раз.

— А враження яке?

— Якесь дивне. Людина думає, що підніматиметься вгору, і раптом бачить, що не вона піднімається, а земля одірвалась і опускається вниз. Це так несподівано і неприємно, що… хочеться вискочити…

— Ну, а ще що? — наполягав Охоцький.

— Друге диво — обрій, який весь час залишається на рівні очей. Через те земля здається ввігнутою, немов велика глибока тарілка.

— А люди?.. А будинки?..

— Будинки здаються коробочками, трамваї — великими мухами, а люди — чорними крапельками, які швидко розкочуються на всі боки, тягнучи за собою довгі тіні. Взагалі така подорож повна несподіванок.

Охоцький задумався і дивився поперед себе невідомо на що. Кілька разів він наче поривався вискочити з брики: здавалося, його дратувало товариство, яке також примовкло.

Подорожні під’їхали до лісу, за ними дві служниці возом. Дами порозбирали кошики.

— А тепер кожна дама з своїм кавалером в інший бік! — скомандувала пані Вонсовська. — Пане Старський, попереджаю вас, сьогодні у мене особливий настрій, а що означає мій особливий настрій, знає пан Вокульський, — додала вона з нервовим сміхом. — Пане Охоцький, Бельцю, гайда в ліс, і не показуйтесь, поки… не назбираєте повний кошик рижиків… Фельцю!..

— Я піду з Михайлинкою і з Йоасею! — швидко відказала панна Феліція, дивлячись на Вокульського так, ніби він був тим супротивником, проти якого треба було озброїтись аж двома служницями.

— Ну, кузене, ходімо, — мовила до Охоцького панна Ізабелла, бачачи, що всі вже увійшли в ліс. — Але візьміть мого кошика і самі збирайте гриби, бо, признаюсь вам, що мене це діло не цікавить.

Охоцький взяв кошика й кинув його на віз.

— Дуже мені потрібні ваші гриби! — похмуро відказав він. — Два місяці б змарнував на рибу, гриби, розважання дам та всілякі дурниці… а інші тим часом піднімались на повітряних кулях… Я також збирався в Париж, але наша господиня дуже наполягала, щоб я у неї відпочив. От я й відпочив! Одурів до решти… Не можу вже навіть думати по-людськи. Ех! Дайте мені чистий спокій з тими грибами. Я такий сердитий!..

Він махнув рукою, потім обидві заклав у кишені й пішов у ліс, похиливши голову і щось бурмочучи.

— Приємний супутник! — озвалась панна Ізабелла до Вокульського. — Це вже він буде такий до кінця літа…

Як тільки Старський згадав про повітряні кулі, я була певна, що в нього зіпсується настрій. «Хай будуть благословенні ті кулі, — подумав Вокульський. — Такий суперник для мене не страшний…»

І він одразу відчув, що любить Охоцького.

— Я певний, — звернувся він до панни Ізабелли, — що ваш кузен зробить великий винахід… Можливо, він відкриє нову еру в історії людства… — додав, згадавши про проекти Гейста.