Чтение онлайн

— Здається, маю честь говорити з паном Вокульським?

— Ні, добродію, я тільки приятель і уповноважений пана Вокульського…

— Ага, — перебив він мене, простягаючи руку, — я мав приємність бачити вас у магазині… Чудовий магазин! — зітхнув він. — Від таких магазинів постають житлові будинки, а від земельних маєтків — отакі квартири…

— У вас був земельний маєток? — спитав я.

— Та… що там… Ви, мабуть, хочете познайомитись з балансом будинку? — відповів управитель. — Я розкажу вам коротко. У нас тут дві категорії пожильців: одні вже півроку нікому нічого не платять, а другі платять магістратові штрафи або заборгованість за господаря по податках. Причому двірник не одержує плати, дах протікає, поліцейський участок шарпає нас, щоб ми вивезли сміття, один з пожильців подав на нас в суд за підвал, а двоє других судяться за горище… Що ж до дев’яноста карбованців, — додав він збентежено, — які я заборгував шановному панові Вокульському…

— Не турбуйтесь, — перебив я його. — Стах, тобто пан Вокульський, напевне, подарує вам ваш борг до жовтня, а потім укладе з вами новий договір.

Убогий екс-дідич палко потиснув мені обидві руки.

Управитель, що мав колись власний маєток, здався мені дуже цікавою особою, але ще цікавішим був будинок, який не давав прибутку. Я по натурі своїй несміливий, соромлюся розмовляти з незнайомими людьми, а заходити в чужу квартиру майже боюся. (Господи милостивий, як я давно вже не був у чужій квартирі!) Але на цей ран мене ніби якийсь чорт став під’юджувати неодмінно познайомитися з мешканцями цього дивного будинку.

В 1849 році було гарячіше, а проте ми йшли вперед!..

— Шановний добродію, — звернувся я до управителя, — чи не були б ви ласкаві… відрекомендувати мені деяких мешканців?.. Стах… тобто пан Вокульський… просив мене зайнятися його справами, поки він не повернеться з Парижа.

— Париж!.. — зітхнув управитель. — Я знаю Париж 1859 року. Пам’ятаю, як зустрічали імператора, коли він повертався з італійської кампанії…

— Шановний добродію! — вигукнув я. — То ви бачили тріумфальне повернення Наполеона в Париж?..

Він простягнув до мене руки і сказав:

— Я бачив дещо краще, мій пане… Під час кампанії я був в Італії і бачив, як італійці приймали французів напередодні битви під Маджентою…

— Під Маджентою?.. В 1859 році? — спитав я.

— Під Маджентою, пане…

Подивились ми один одному в очі — я і екс-дідич, який не мав за що вивести плями з сюртука… Подивились, кажу, один одному в очі. Маджента, 1859 рік… Ех, боже ти мій!..

— Розкажіть же, будь ласка, — кажу йому, — як вас приймали італійці напередодні битви під Маджентою?

Убогий екс-дідич сів на продерте крісло і заговорив:

— В 1859 році, пане Жецький… Здається, я маю честь…

— Так, пане, я Жецький, пане поручник угорської піхоти, пане…

Ми знову подивились один одному в очі. Ех! Господи милосердний!..

— Розказуйте далі, пане шляхтич, — попросив я, стискаючи йому руку.

— В 1859 році я був на дев’ятнадцять років молодший, ніж зараз, і мав щорічно десять тисяч карбованців доходу… І це в ті часи, пане Жецький!.. Правда, проживав н не тільки проценти, а дещо і з капіталу. Отже, як скасували кріпацтво…

— Ну, — сказав я, — селяни також люди, пане…

— Вірський, — підказав управитель.

— Пане Вірський, — кажу, — селяни…

— Про селян мені байдуже, — перебив він. — Головне, що в 1859 році я мав десять тисяч карбованців доходу (враховуючи й позички) і був в Італії. Мені цікаво було подивитись на країну, з якої виганяють німоту… А тому що у мене тоді не було жінки й дітей, не було для кого себе берегти, то я з чистої цікавості їхав з французьким авангардом. Прямували ми, пане Жецький, під Мадженту, хоч не знали, куди йдемо і хто з нас завтра побачить, як заходитиме сонце… Ви знаєте почуття, коли людина непевна завтрашнього дня і перебуває в товаристві людей, які теж непевні завтрашнього дня?

— Чи я знаю!.. Далі, далі, пане Вірський…

— Щоб я з цього місця не встав, коли це не найкращі хвилини в житті! Ти молодий, веселий, здоровий, на шиї у тебе немає жінки й дітей, п’єш, і співаєш, і щохвилини поглядаєш на темну стіну, за якою приховане наше завтра… «Гей! — кричиш. — Налийте мені вина, бо я не знаю, що за тією темною стіною… Гей, вина! Й поцілунків…» пане Жецький, — прошепотів, нахиляючись, управитель.

— Ну, то як же ви йшли з французьким авангардом під Мадженту? — перебив я його.

— Йшли ми з кірасирами, — оповідав далі управитель. — Ви ж знаєте кірасирів, пане Жецький?.. На небі світить одне сонце, а в ескадроні кірасирів — сто сонць…

— Важка то кіннота, — зауважив я. — Піхоті доводиться розлущувати їх, як горіхи сталевим щипцям…

— Отож наближаємось ми, пане Жецький, до якогось італійського городка, а тамтешні селяни повідомляють нас, що недалеко стоїть корпус австріяків. Посилаємо ми їх у той городок з наказом, а швидше — з проханням, щоб жителі, як побачать нас, не вигукували привітань.

— Розумію, — сказав я. — Коли супротивник недалеко…

— Через півгодини ми вже були в городку. Вулиця вузенька, а по обидва боки людей — ледве проїде чотири кірасири вряд, а в вікнах і на балконах — жінки… Та які жінки, пане Жецький!.. У кожної в руці букет троянд.

Ті, котрі стоять на вулиці, ані пари з уст, бо австріяки ж близько… А ті, що на балконах, скубуть свої букети й обсипають спітнілих, закурених кірасирів, немов снігом, рожевими пелюстками. Ах, пане Жецький, якби ви бачили той сніг: темно-червоний, рожевий, білий, і ті руки, і тих італійок… Полковник тільки доторкався пальцями до уст та посилав на обидва боки поцілунки. А сніг рожевих пелюстків сипався та й сипався на золоті кіраси, на шоломи, на пирхаючих коней… До всього того якийсь старий італієць з сивим аж до коміра волоссям і кривою палицею вибіг на середину вулиці і заступив дорогу полковникові. Він схопив за шию його коня, поцілував і, крикнувши: «Eviva Italia [94] », впав мертвий на місці. Отаке було напередодні Мадженти!

Екс-дідич розказував про все це, а сльози котилися йому на поплямований сюртук.

— Хай мене чорти візьмуть, пане Вірський, — вигукнув я, — коли Стах не віддасть вам квартири безплатно!

— А я доплачую сто вісімдесят карбованців, — схлипував управитель.

Ми обидва втерли очі.

— Пане управителю, — сказав я, — Маджента Маджентою, а діло ділом. Може, ви познайомите мене з кількома мешканцями?

— Ходімо, — відповів управитель, підхоплюючись з крісла, — ходімо, я покажу вам найцікавіших.