Чтение онлайн

— О, напевне так! — вигукнув пан Томаш, встаючи л крісла і стискаючи Вокульському руку. — Отже… пробачимо один одному неприємні слова… Я на вас не серджуся, бо по собі знаю, як впливає спека…

Вокульський попрощався з ним і пішов у вітальню.

Старського там уже не було, панна Ізабелла сиділа сама.

Побачивши його, вона встала, обличчя її тепер було привітніше.

— Ви вже йдете?

— Так, і зайшов попрощатися з вами.

— А ви не забудете про Россі? — спитала вона, ледве помітно усміхаючись.

— О ні. Я попрошу, щоб йому передали вінок.

— А самі ви його не вручите? Чому?

— Сьогодні вночі я виїжджаю в Париж, — відповів Вокульський і, вклонившись, вийшов.

Панна Ізабелла з хвилину стояла здивована, потім швидко пішла до батька.

— Що це означає, папа? Вокульський дуже холодно попрощався зі мною і сказав, що сьогодні вночі їде в Париж.

— Що? Що? Що?.. — закричав пан Томаш, хапаючись обома руками за голову. — Він, напевне, образився.

— Мабуть, справді… Я сказала йому про купівлю нашого дому.

— Господи милостивий!.. Що ти наробила?.. Ну, все пропало! Тепер я розумію… Звичайно, він образився… Але, — додав він, трохи помовчавши, — хто ж знав, що він такий уразливий? Звичайнісінький же купець!..

Таки поїхав!.. Пан Станіслав Вокульський, великий організатор торговельно-транспортної спілки, великий начальник фірми з чотиримільйонним річним оборотом, взяв та й поїхав у Париж, немов поштар на сусідню вулицю…

Лише напередодні він казав (мені самому), що не знає, коли поїде, а другого дня — трах-бах — і вже його нема.

Смачненько пообідав у ясновельможних панів Ленцьких, напився кави, поколупав в зубах — і гайда! Ще б пак!

Адже пан Вокульський не якийсь там продавець, щоб просити у хазяїна відпустку раз на кілька років. Пан Вокульський — капіталіст, у нього шістдесят тисяч карбованців на рік прибутку, він живе запанібрата з графами та князями, стріляється з баронами і виїжджає, коли й куди хоче.

А ви, наймані службовці, клопочіться про торгівлю, за це ж ви одержуєте плату й дивіденди.

І це такий купець?.. Ні, це блазенство, а не купецтво!

Ну, можна поїхати навіть у Париж, навіть з дурного розуму, але не в такий час. Тут, брат ти мій, берлінський конгрес наробив шелесту, там Англія гострить зуби на Кіпр, Австрія на Боснію… А Італія кричить на пупа: «Дайте нам Трієст, бо погано буде!» В Боснії, брат ти мій, кров уже річкою ллється, і восени небезпремінно почнеться війна (хоч би з жнивами впоратись!), а він тим часом гайнув у Париж!

Так?! Але чого він так раптово виїхав у Париж? На виставку?.. А на біса йому та виставка! А може, в тій справі, яку мав зробити з Сузіним? Цікаво б мені знати, на яких це таких справах заробляють по п’ятдесят тисяч — отак собі, раз-два? Вони мені забивають баки якимись новими машинами: чи то нафтовими, чи залізничними, чи для цукрових заводів… А чи не їдете ви, лебедики, не за тими надзвичайними машинами, а за звичайнісінькими гарматами?..

Бо Франція от-от візьметься за барки з Німеччиною… Малий Неполеончик нібито сидить в Англії, але ж із Лондона до Парижа ближче, ніж з Варшави до Замостя!

Гей, пане Ігнаце! Не поспішай судити пана В. (в таких випадках краще не називати прізвища повністю), не ганьби його, бо можеш насмішити людей, опинитися в дурнях!

Тут, брат ти мій, діло не просте! І оцей пан Ленцький, який колись бував у Наполеона III, і оцей нібито актор Россі, італієць… (а Італії зараз же віддай Трієст), і оцей обід у Ленцьких перед самим від’їздом, і купівля будинку…

Панна Ленцька гарна, що й казати, але ж вона тільки жінка, та й годі, і задля неї Стах не накоїв би стільки дурниць… В цьому ділі якась п… (в таких випадках найкраще говорити скороченнями). Та ще й не мала, а велика п…

Вже минуло тижнів зо два, як бідолашний хлопець поїхав, може, назавжди… Листи пише короткі, сухі, про себе нічого не повідомляє, а мене поймає такий смуток, що не раз, їй-богу, місця собі не знаходжу. (Ну, можливо, не за ним, — а так просто, звичка).

Пам’ятаю, як він виїжджав. Ми вже зачинили магазин, і я якраз за оцим столиком пив чай (а Ір мій усе нездужає), коли раптом у кімнату вбігає Стахів лакей та як крикне:

— Пан просить! — і втік. (Та й зухвалий же він, світоплут, а до того й ледащо!..

Треба було бачити, яка в нього була морда, коли він став у дверях і гримнув: «Пан просить!» Бидло!)

Хотів я йому виказати: блазню ти, твій пан тільки для тебе пан, але він югнув так, що тільки його й бачили.

Я швиденько скінчив пити чай, Ірові налляв у мисочку молока й пішов до Стаха. Бачу, а його лакей у підворітті навів шури-мури одразу аж з трьома здоровими, як кобили, дівками. Ну, думаю, такий гультяй і чотирьом дав би ради, хоча… (З тими жінками сам чорт не второпає діла. Наприклад, пані Ядвіга: худенька, маленька, дмухни на неї, то полетить, а дивися — вже третього чоловіка увігнала в сухоти).

Виходжу нагору. Двері в кімнату не причинені, а сам Стах при світлі лампи спаковує чемодан. Всередині у мене тьохнуло.

— Що це означає? — питаю.

— Їду сьогодні в Париж, — відповідає він.

— Вчора ти казав, що не скоро поїдеш?..

— То було вчора…

Він одійшов від чемодана, трохи подумав, потім додав якимось чудним голосом:

— Ще вчора… я помилявся.

Слова ці неприємно вразили мене. Я пильно подивився на Стаха і просто стурбувався. Ніколи б не подумав, щоб чоловік нібито здоровий і не поранений міг так змінитися протягом кількох годин. Він поблід, очі позападали, наче здичавіли…