Чтение онлайн

За столом, де сидять судові виконавці, починається якийсь рух; вся публіка, штовхаючись, підходить ближче; старий Шлангбаум також наближається до столу, а по дорозі киває до виснаженого єврейчика й непомітно підморгує гладкому панові, з яким недавно розмовляв у кондитерській.

В цей час вбігає адвокат пані Кшешовської, не дивлячись на неї, займає місце коло стола й бурмоче до виконавців:

— Швидше, панове, швидше, бо, їй-богу, не маю часу.

Через кілька хвилин після адвоката в зал входить нова група: в ній подружжя, яке, здається, належить до професії м’ясників, стара дама з онуком-підлітком і два добродії — один сивий, але ще дужий, другий кучерявий, схожий на сухотного. У обох смирний вигляд і приношена одежа, проте, як тільки вони увійшли, євреї почали перешіптуватись і з шанобливим захватом показувати на них пальцями.

Обидва вони стоять так близько біля пана Ігнаца, що він мимоволі чує поради, які сивий добродій дає кучерявому:

— Ксаверію, кажу тобі, роби так, як я. Я не поспішаю, їй же богу! Вже три роки, кажу тобі, я хочу купити будиночок, отакий собі — тисяч за сто або двісті, на старість, але не поспішаю. Я собі читаю об’яви про будинки, що продаються з торгів, помаленьку огляну, потім поміркую собі, скільки воно коштує, а потім приходжу собі сюди і слухаю, що люди дають. І коли, кажу тобі, я вже набрався досвіду й хотів цього року щось таки купити, ціни, грім би його вбив, якраз підскочили, і от треба знову міркувати!.. Але як ми станемо прислухатись удвох, то, кажу тобі, напевне щось із того вийде…

— Тихо! — крикнув хтось коло стола.

Гомін в залі вщух, пан Ігнац слухає опис будинку, який стоїть там-то й там-то, чотириповерховий, з трьома флігелями, садком, городом і таке інше. Під час оголошення цього важливого документа пай Ленцький то червоніє, то блідне, а пані Кшешовська раз у раз нюхає кришталевий флакончик в золотій оправі.

— Я знаю цей будинок! — раптом гукає добродій в темних окулярах. — Знаю цей будинок!.. За нього, заплющивши очі, можна дати сто двадцять тисяч карбованців…

— Кому ви голову морочите! — обзивається пан з фізіономією пройдисвіта, що стоїть поруч з Кшешовською. — Хіба це будинок? Розвалюха! Трупарня!..

Пан Ленцький аж синіє від злості. Він киває до прислужника в синіх окулярах і питає його:

— Хто він такий, отой падлюка?

— Отой?.. — відповідає прислужник. — То негідний мерзотник, ваша вельможність, не звертайте на нього уваги… — І знов гукає на повен голос: — Слово честі, за цей будинок можна дати сто тридцять тисяч…

— Хто він такий, отой негідник? — питає баронеса добродія з фізіономією пройдисвіта. — Отой, в синіх окулярах?

— Отой?.. — відповідає запитаний. — Це відомий злодюга, недавно сидів у Пав’яку… [84] Не звертайте, пані, уваги… На нього плюнути не варто…

— Ану, тихо там! — гукає з-за столу чиновницький голос.

Прислужник підморгує панові Ленцькому, фамільярно усміхається і пролазить до стола між учасників торгів. Їх четверо: адвокат баронеси, гладкий пан, старий Шлангбаум і засмоктаний єврейчик, біля якого стає церковний прислужник.

— Шістдесят тисяч і п’ять карбованців, — тихо каже адвокат баронеси.

— Їй-богу, він більше не вартий, — додає добродій з фізіономією пройдисвіта.

Баронеса переможно поглядає на пана Ленцького.

— Шістдесят п’ять, — обзивається величний гладкий пан.

— Шістдесят п’ять тисяч і сто карбованців, — белькоче блідий єврейчик.

— Шістдесят шість, — додає Шлангбаум.

— Сімдесят тисяч! — на все горло кричить добродій в синіх окулярах.

— Ой! Ой! Ой! — істерично схлипує баронеса, падаючи на плетену канапку.

Її адвокат швидко відходить від стола й біжить боронити вбивцю.

— Сімдесят п’ять тисяч! — гукає гладкий пан.

— Умираю!.. — стогне баронеса.

В залі починається хвилювання. Старий литвин бере баронесу під руку, але її перехоплює Марушевич, що невідомо відкіля взявся в цю скрутну хвилину. Захлинаючись від плачу, баронеса виходить із залу, проклинаючи свого адвоката, суд, конкурентів і судових виконавців. Пан Ленцький ледве помітно усміхається, а засмоктаний єврейчик тим часом гукає:

— Вісімдесят тисяч і сто карбованців…

— Вісімдесят п’ять, — додає Шлангбаум.

Пан Ленцький весь — зір і слух. Очима він бачить трьох конкурентів, а вухами чує слова гладкого пана:

— Вісімдесят вісім тисяч…

— Вісімдесят вісім і сто карбованців, — каже засмоктаний єврейчик.

— Нехай уже буде дев’яносто, — докінчує старий Шлангбаум і ляскає рукою по столі.

— Дев’яносто тисяч, — каже виконавець, — раз…

Пан Ленцький, забувши про етикет, нахиляється над прислужником і шепче:

— Ну, торгуйтеся ж…

— Ну, чого ж ви чухаєтесь? — питає прислужник молодого єврейчика.

— А ви чого так стараєтесь? — обзивається до прислужника другий виконавець. — Ви що, може, купите будинок? Забирайтесь відціля!

— Дев’яносто тисяч — два! — гукає виконавець.

Обличчя пана Ленцького сіріє.

— Дев'яносто тисяч карбованців… три! — виголошує виконавець і стукає невеликим молотком у зелене сукно.

— Шлангбаум купив, — обзивається якийсь голос в залі.

Пан Ленцький обводить зал невидющим поглядом і тільки тепер помічає свого адвоката.

— A-а, пане адвокате, — мовить він тремтячим голосом, — так не годиться!..

— Що не годиться?

— Не годиться… Так не чесно!.. — повторює обурений пай Ленцький.

— Що не годиться?.. — вже трохи роздратовано перепитує адвокат. — Після сплати іпотечного боргу вам залишиться ще тридцять тисяч карбованців…

— Але ж мені цей будинок коштував сто тисяч карбованців, а міг би бути проданий за сто двадцять тисяч, якби було по-тур-бу-ва-ти-ся!

— Еге ж, — підтверджує прислужник, — будинок вартий тисяч сто двадцять.

— О!.. Чуєте, пане адвокате? — каже Ленцький. — Якби було по-тур-бу-ва-ти-ся…