Чтение онлайн

Проте Мар'яна і не думала повертати ікону селянам. Тоді ікона щезла. А вві сні Мар'яна побачила Божу Матір, котра їй звеліла збудувати костел, в якому вона обіцяла знову об'явитися. І справді, щойно Мар'яна збудувала костел, як там з'явилася чудотворна ікона.

В Чишках, що біля Винників, колись давно збудували дуже гарну церкву і таку ж гарну дзвіницю. Але найбільше у Чишках пишалися дзвоном, бо людвисар, що його відливав, заприсяг, що цей дзвін має чудесну силу і жоден інший дзвін сили такої не має.

Щодня вранці, ополудні і увечері бив дзвін на цілу околицю. Вранці людей прокидав зі сну, в полудень кликав до обіду, а ввечері вкладав до сну.

Коли той дзвін грав, люди завмирали на полях, на шляхах, і опромінені радістю слухали. Так він гучно і гарно грав, як жоден інший на світі. І коли посварені сусіди чули його голос, то в ту ж хвилю годилися і забували про образи.

Трапилося, що збійці обступили купця на шляху з оголеними шаблями, і вже от-от збиралися його зарубати, як раптом голос дивовижного дзвону розливався в повітрі. І збійці опускали руки. Бо мав таку силу той дзвін, що зло обертав на добро, смуток на радість, а тверді серця пом'якшував і зворушував.

Важко сказати, скільки часу дзвонив той дзвін, заки не сталося лихо.

– Горить! Горить! Горить! – розляглося однієї ночі надовкола і геть усі мешканці вибігли з хат, рятуючи, що тільки можливо. Спочатку палала тільки одна хата, але незабаром спалахнуло ціле село. Полум'я перебігало з хати на хату, з клуні на клуню, з паркана на паркан. Ціле щастя, що чишківчани встигли випровадити худобу у безпечне місце.

Кажуть, що дзвін тоді дзвонив сам, дзвонив на сполох і то з таким роз'їдаючим смутком, що кров'ю серця обпікало. Тужливе калатання дзвону летіло у темну ніч, дзвін плакав над нещастям, котре навідало Чишки.

Допіру вранці дзвін замовк. Перепалені балки дзвіниці обвалилися, дзвін зойкнув востаннє і гупнув у полум'я.

Від старих Чишок лишилися самі тільки згарища і велика купа сірого попелу. І коли настав день, усі взялися до розгрібання попелу та до відбудови поруйнованого.

– Ціле щастя, що весна надворі, – шукали втіху селяни, – весь врожай лишився на полях. А якби пожежа мас застукала восени – оце було б лихо! А так не біда, до зими відбудуємося.

Відразу після пожежі усі кинулися шукати свого улюбленого дзвона, та скільки не розкидали лопатами попіл, скільки не порпалися, а дзвону не було й не було.

– Може, він розтопився від того жару? – сказав священик і всі тоді вирішили, що так воно й сталося.

Село відбудувати вирішили на новому місці, бо надто багато часу мусили б стратити на розгрібання згарищ.

Ще до перших холодів село відбудувалося, з'явилися нова церква і дзвіниця. Тільки чудесного дзвону бракувало і від цього було дуже сумно всім.

Згарища старого села поволі заросли буйною соковитою травою і перетворилися на пасовисько.

Одного разу через багато літ після пожежі сталося диво. Коли стадо свиней порпалося в землі, несподівано один кабан зачепив рилом щось тверде і блискуче. Він рив, рив і рив, але таємничий предмет міцно сидів в землі.

Пополудні надійшли пастухи, і враз розпізнали чудовий дзвін.

– Дзвін! Дзвін! – закричали вони радісно, скликаючи селян, і незабаром уже ціла юрба збіглася з лопатами та ломами й заходилася добувати дзвін.

До пізнього вечора тривала праця, а як місяць зійшов, дзвін заладували на воза и привезли до церкви.

А наступного дня він уже дзвонив, а ціле село плакало від радости, бо ж то був їхній рідний дзвін, якого не мав ніхто. І всім вчувалося одне:

– Свині мене відрили,

Люди м'я відмили.

Бім, бам, бум.

Ай, ви по знаєте про Золоту Розу? А що ви знаєте? То все одно, що не знати, звідки сонце сходить. Бо наша Роза була як сонце. Її всі любили і прислухались до її слова. І ніхто не мав права перебити.

– Ціхо будь, Роза говорить!

А яка вона була гарна! Ай! Всі жиди тішилися її вродою і казали: "Наша Роза". Всім вона була сестрою.

Коли то було? О-о, то вже добрих чотири сотні літ! Але не забудуть Розу і за тисячу.

А наша історія починається з того часу, як жиди почали збирати гроші на нову синагогу на місці тої, котра згоріла. Нова синагога мала бути мурована, щоб її вогонь не пошкодив та висока і розкішна, а дах мав бути такий, щоб здалеку його видно і всі довкола могли переконатися, яким великим є Бог Ізраїлю. А на таку синагогу купу грошей треба. І пливли щедрі пожертви з усіх сторін, і тішилися всі, що мрія їхня незабаром здійсниться. Синагога росла, мов на дріжджах. І така вона була чудесна, що люди спинялися і милувалися нею

Але поруч водночас будувався костел і католицький клір не міг змиритися з тим, що по сусідству буде стояла синагога. І ото знайшли вони якийсь папір, що до них має належати ця земля, і замкнули святиню, щойно її тільки викінчено було і впорядковано.

Плач повстав серед народу Ізраїлю. Святиню забрали! Судовий процес тягнувся довго-предовго, плакали жиди гіркими сльозами, але ніхто на ті сльози уваги не звертав.

Але жила ві Львові пані побожна, вдова доброти незрівнянної. Називалася вона Роза. Бо як рожа, що розсилає пахощі свої довкола, роздавала вона милостиню поміж убогими, а дім її був для нещасних і хворих як рідний. Ще коли жила вона у домі батьків своїх, називали її всі "Ґолден Ройзе".

І ось Роза, побачивши, яке лихо спало на голови її народу, і чуючи його плач та зітхання, офірувала весь свій маєток на викуп святині, але церковні урядники й слухати не бажали.

– Хай сама прийде з грошима в руках! – таке було останнє слово єпископа. Роза була така вродлива, що кожного могла вродою зачарувати. І боялась вона мужів, а особливо тих, що не мали жінок. Але вона розуміла, що коли не піде, то ніхто за її люд не заступиться. І пішла Роза до єпископа, а той як на неї глянув, дар мови втратив. Лише через хвилю видушив, пожираючи очима: