Шрифт:
І
Влетіла буря, крикнула – дзвінко, просто:
– Повстання!
Зашуміло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась ріка, подумала світанком та й розлилась – широко-широко на великі блакитні гони. Та й побрели по коліна у воді тумани – зажурені, похилі.
…Ішла повінь… Летіла буря…
І от я хочу про молодицю коротенько розповісти – як у народі чув.
Таку: край села жила, де незаможницька осада, де верби на ставок схилилися й слухають пісень гнідих, що на зорі застигли й кожну мить сивіють.
Звуть Стенькою [1] , ніхто не брав, а вже за двадцять перевалило. Жила-була метелиця, та й годі, огонь, баска, гаряча кобилиця. А взяв її Володька, одружився, та не прожив і років зо три – пішов у повстанці.
Отож і залишилась Стенька з хлопчиськом невеличким та з бабою-свекрухою.
Дитина довго не жила, захворіла на віспу й ночі однієї кикнула.
…Вийшла молодиця на вулицю, стала біля воріт, замислилася.
Ходив Володька два роки на цукроварню, заробляв на коня, купив коня, а кінь здох.
1
То, мабуть, Степанида.
…А батько закатував матір.
…Ну, і півтори десятини за двадцять верстов…
…Ех ти, сибірська каторго!
…Колись прокинулась удосвіта [2] : за ногу хтось.
– Хто там такий? Одчепись!
Зареготав:
– Хлопці, сюди! Бач, яка краля!
…Отже, червоні прийшли, повстанці прийшли. Д'ех, будуть діла, матері їх ковінька!
Кричали:
– Не печи, не вари: все буде! Де тут у вас буржуї живуть?
2
Під повіткою спала.
Конец ознакомительного фрагмента.