Чтение онлайн

Оксана, Тушканова донька, мала би стати колись гарненькою, та це «колись» для Сашка виглядало як інше століття. Його цікавило те, що відбувається зараз, сьогодні, або, в гіршому випадку, завтра, бо вже до післязавтра надто довго чекати.

Дівчата йому подобались із самого малечку, але з певного віку Сашко з ними близько не товаришував. Не складалось.

І це породжувало в ньому безліч суперечливих настроїв. Відколи ще бував улітку на дідовому хуторі біля села Боголюби під Луцьком на Волині, то однак мав і жіноче товариство. Близько трьох років життя в Києві вертали його подумки чимраз далі в дитинство. На сусідніх хуторах селяни мали чимало дітей, і коли Сашко приїжджав із Луцька до діда на літо, то саме літні гулянки з дітворою з довколишніх хуторів і спільні купання у малесенькій річечці, що протікала під високими вербами поміж розлогих луків, втолювали його перший інтерес і перше розуміння, що таке особи іншої статі, як збудоване те тіло, яке називається дівчинкою на відміну від хлопця.

Сашко було одного літа закохався в Олю Кушнірукову із сусіднього хутора, а наступного в Анінку з чеського хутора. Біля села Мілуші, також неподалік, була чималенька чеська колонія, менші діти чехів говорили тільки по-чеськи і дві сестри, що приходили до гурту, Анінка і Мажинка, розмовляли лише по-чеськи. Сашко, окрім як по-українськи, вмів і по-польськи, трохи по-російському; але це була нова, інша мова, і вона чимось чарувала його, Сашко дивився на тоненьку біляву Анінку того літа, і йому здавалося, що вона янголоподібна, що в неї Божа краса, святий Дух її осяяв.

І Сашко, коли молився на ніч, просив Бога зберегти цю красу і наблизити його колись до неї. А він, Сашко, житиме чисто і праведно.

Батько Сашка був православним священиком, а відтак удома релігійне виховання було високим, духовне поважалось вище матеріального, а в духовному від самого народження — батько так учив Сашка — основою для кожного українця є його віра в Україну, в те, що до неї прийде Божа ласка і врятує колись її від пригноблення і знегод, і народ український за страждання свої впродовж століть і за віру в Бога всемогутнього й єдиного буде нагороджений волею і добробутом.

Отець Василь Пипський був завзятим патріотом, українство його буяло в ньому природно, як віра в Бога, як сама його людська сутність. Син заможного селянина, він закінчив Луцьку гімназію і пішов до семінарії, високо поставивши себе і в церковній науці.

Щоправда, його глибокі національні почуття не завжди викликали схвалення російськомовного патріархату, і з певної пори дещо зі своїх ідей отець Василь тримав при собі, вчив дітей і прихожан, як і колись, пам’ятаючи, однак, про поліцію і царські укази.

Власне, широка громадська праця, яку вів отець Василь, зокрема і як член «Просвіти», й нахилила київську російську церковну владу перевести отця Василя Пипського у Київ. Високоосвічений священик, батько чотирьох дітей, отець Василь дістав місце при архієпископі Київському, що було водночас і підвищенням, і певним обмеженням в його діяльності як українця-просвітянина.

Сашко був найстарший з дітей, мав двох менших сестер і найменшого чотирирічного брата, і ріс удома в оточенні релігійному й родинному, де ніколи не було сварок, непогоджень і суперечок.

Батько був добрий і чуйний, мама досі любила батька так, що аж сяяла, коли він повертався додому. Був такий відтинок часу, коли вечорами вся родина збиралась разом, і, здавалось, якщо існували погідність і добро на землі, то вони були тут.

Отець Василь мав гарний голос, і в родині часом співали всі разом. А ще мав густу русяву бороду і довге волосся і в дитинстві нагадував Сашкові самого Ісуса. Особливо, коли виголошував проповіді в церкві, або ж удома, коли захоплено розповідав дітям і дружині про українську історію чи про майбутнє України.

Сашко жив досі в оточенні такому близькому і рідному, що світ гімназійних товаришів і той, великий, інший світ був усе ще йому поспіль чужим, навіть ворожим. Сашко досі ще тримався дому, батьків, церкви.

Але в цей останній рік йому почало ставати тісно. Зсередини в ньому рвалась назовні вже його інша, доросла сутність. Розмови з товаришами, жарти, юнацький гурт. Розмови про дівчат. Розповіді про любовні утіхи.

Він годинами молився в церкві, інколи до крові стираючи собі коліна, намагаючись покаятись, забути грішні думки, вибороти з себе диявольську спокусу.

Але вистачало на якийсь час. А далі вибухало в ньому щось таке, з чим він не міг справитись, щось, чого він хотів і чого боявся, чим мучився і від чого не міг відмовитись.

Він злякався себе самого, коли враз щось заворушилось у нього в тілі, заструменіла гаряча і забуяла кров від самої лише згадки поночі про сусідську Марію Клименко, його ровесницю, світлокосу тоненьку дівчинку, з якою він досі і словом не перекинувся, але думав про неї часто, снив нею. палав нею.

А потім йшов до церкви і молився, намагаючись позбутись грішних думок, звільнитись від спокус тіла, бути чистим, думаючи про Марію, бути чистим.

На гімназійні збори було запрошено й директора гімназії.

Він попросив слова після того, як запропонували постанову, і звернувся до гімназистів, прохаючи їх утриматись від вступу до війська.

– Ви - наша надія, надія української нації! Ми спромоглися організувати врешті й у Києві свої українські гімназії, ми важко долаємо російськомовну надкультуру і в Києві, і в усій Україні. Ви не повинні йти на смерть заради України! Заради неї треба жити і творити в ній! Сіяти далі, поміж інших, знання і любов до нашої землі...

Директора слухали більше з чемності. В залі невдоволено гули гімназисти, і врешті голос його урвався.

– Діти мої, — здавалось, він зараз заплаче, — побережіть хоч тих, хто менший за вас! Я дуже прошу — заборонити приймати до куреня учнів з шостого класу і менших. Я ціную ваш шляхетний патріотизм, шаную його, але збережіть дітей...

Він уже не міг говорити далі, в очах стояли сльози.

– Старий вже, — сказав Євген Тарнавський, який сидів ліворуч від Сашка. — Старий, хоч і славний чоловік. Але не тямить, що сьогодні час стріляти у ворогів України, а не промови говорити. І треба йти всім, як один — на фронт!