Чтение онлайн

Ідучи вздовж вузьких, брудних, повних світла, гуркоту, руху магістралей, Курт часто запитував сам себе, що загнало людей у ці страшні надземні катакомби, що змушує кожного всіма правдами й неправдами видирати оті долари, які знову ж таки потрібні лише на те, щоб існувати в будь-яких з цих схожих на в’язниці будинків та дихати повітрям, у якому пилу та сажі на вагу більше, аніж кисню? Яка незнана і нездоланна сила змушує цих людей купляти автомашини, якими вже не можна користуватись через захаращеність вулиць, та новітні стереовізори, які завдають нервовій системі ще більшої шкоди, аніж наркотики, що стали всенаціональним лихом Америки?

Він доходив сумного висновку, що по-справжньому чудесний поступ науки й техніки анітрохи не зробив людей щасливішими, а навпаки, витравив з них залишки людяності, позбавив неповторності, перетворюючи кожного на один із незліченних гвинтиків машини, яка працює тільки заради самої себе. А кому потрібен отакий “перпетуум мобіле” з одвічним безглуздим рухом на місці?

Все своє свідоме життя Курт Гешке уникав філософствувань на суспільно-політичні теми, вважаючи їх непотрібними і навіть шкідливими. Він пишався з того, що не піддавався агітації горлопанів усяких політичних таборів, стоячи вище над усі оті дурні дискусії та брехливі гасла. І тільки останнім часом до нього почало приходити усвідомлення того, що байдужість до суспільних питань теж програмувалася заздалегідь, і не жалюгідними базіками, а гострозубими політиками, які гнули свою лінію тихенько, підступно й наполегливо. Чим іншим, як не страшною всезагальною байдужістю до найгостріших проблем сучасності можна пояснити те, що Америка нестримно котиться до прірви, куди разом із собою може потягти і все людство? Діла вершить мізерна купка жорстоких, енергійних і цілеспрямованих, а мільйони байдужих покірно йдуть за ними, як поспішають у різницю кози слідом за цапом-провокатором.

В Куртовій свідомості руйнувалися, розпадалися на скалочки усталені погляди й переконання, але на їхньому місці не зводилося нічого, там запановував хаос. І Курт уже співчував американській молоді, яка в шуканні істини мечеться в усьому діапазоні між анархізмом і містикою. Справді, хто покаже той шлях, яким має іти людство, аби не те що досягти земного раю, а хоча б уникнути самознищення?

Дедалі частіше Курта охоплювало бажання ще раз поїхати до Радянського Союзу, щоб пильніше придивитися до іншого способу життя, інших суспільних відносин, порівняти й зважити побачене. Шкода, що його перша подорож туди була короткочасна і безладна. Шкода, що він тоді не поговорив з Альошиним цілком одверто й щиро — і про наукові проблеми, і про життя-буття. Якщо вже два вчених одного фаху не можуть знайти спільної мови, то що вже казати про дипломатів та військових!

Згадуючи Альошина, Курт мимохіть торкався і забороненої для спогадів теми про перебування Катрін у Радянському Союзі, її стосунків з росіянином Курт не аналізував — вона мала право на особисте життя, в яке стороннім зазирати заказано, та й смішно ревнувати до минулого жінку, якої вже на світі нема. А от щодо справжньої мети її подорожі туди… Переглядаючи речі Катрін, Курт натрапив на кілька дуже неприємних папірців, які розкрили йому багато чого. Аби не втратити пошани до пам’яті небіжчиці, він не докопувався до подальшого, а спалив усі документи гамузом і заспокоїв себе тим, що Катрін була просто рабою обставин у боротьбі за життя в оцьому страшному, безжальному світі.

Наче б і не була надто гострою туга за Катрін, та все ж Курт повсякчас відчував, що йому її бракує. За два тижні короткого родинного щастя він устиг оцінити, як багато важать для мужчини ніжність та турботливість жінки, і тепер розумів, що Катрін справді була б йому найкращою дружиною. Втративши її, він водночас втратив спільника й натхненника, зате набув додаткової пасивності, — не читав, не розважався, не цікавився науковими проблемами, а тільки понуро обмірковував нерозв’язні питання буття, шукаючи помацки той шлях, яким має піти в майбутньому.

Концерн “Пітсбург плейт гласс К°” не чіпав доктора Гешке, — так, ніби того й не існувало. Проте це був звичайний маневр досвідчених бізнесменів: заздалегідь вплинути на винахідника імітацією повної байдужості до його винаходу. Коли в людини на поточному рахунку лишається якихось двісті—триста доларів, вона стає дуже поступливою.

Але Курт був ще далекий від фінансової катастрофи, та й не палав з нетерплячки продати свій патент якнайшвидше, тому, одержавши від містера Друммонда запрошення на бесіду, ніскільки не зрадів, а просто ще раз діловито обміркував усі можливі варіанти майбутніх переговорів.

Він помилився: про легкоплавке скло розмови не було. Привітавши його з максимальною люб’язністю, Крокодил без зайвих слів повторив пропозицію посісти знову місце шефа лабораторії надвогнетривів. Мовляв, узятий на цю посаду вчений виявився абсолютним нездарою.

Курт пригадав лабораторію, яку за рік праці звик називати своєю, К-генератор, якого йому так бракувало, щоб зануритися в дослідження і позбутися тоскних та безрезультатних роздумів. В мозку його промайнула підступна думка, що саме зараз, після тривалого інкубаційного процесу осмислення зробленого відкриття, можна було у найкоротший термін спроектувати і виготувати першу модель кварк-резонатора, та ще й так, щоб ніхто навіть гадки не мав про призначення і можливості цієї злагоди. І може, він таки й погодився б на пропозицію, проте обідню зіпсував сам містер Друммонд:

— А за помічника візьмете містера Соммертона. О, цей уже мухи не взіває!

— Якої мухи? — насторожився Курт.

— Та ви ж знаєте якої.

Куртові стало не по собі: отже, за ним весь час підглядали? Чи, може, щось виплескав Петер?

— Це ви про неуважність лаборанта?

— Атож. Вам слід було б вигнати його геть. А з Соммертоном ви не матимете клопоту — це дуже розумний і кваліфікований працівник.

Знав його Курт, отого містера Соммертона: фахівець з нього непоганий, то так. Але всі обходили його десятою дорогою, бо знали: все, що почув Соммертон, буде зразу ж відоме Крокодилові. І от з таким помічником працювати?!

— Ні, містер Друммонд, я не можу зловживати вашою довірою: з завданням щодо “кожухів” мені не впоратися. Побоююсь, що це взагалі в наш час проблема ще нерозв’язна. А до того ж я незабаром повернусь до Західного Берліна — мати лишилася одна, потребує догляду.

— Шкода, містер Гешке! — Друммонд підвівся, ніби показуючи, що аудієнцію закінчено, потім знову сів. — У такому разі зробіть нам останню послугу: порадьте, в якому напрямку скерувати дослідження… Скажіть, що ото за експеримент ви хотіли поставити, коли монтували на К-генераторові додаткову секцію охолодження? Тільки правду.

Куртові коштувало великих зусиль зберегти на обличчі вираз олімпійського спокою:

— Коли вже ніякі розумні методи не допомагають, починаєш вигадувати всяку нісенітницю. Спало на думку підвищувати температуру даймонситової губки дуже поступово, повільно. То вийшов такий самісінький пшик, як і раніше… — він хутенько зорієнтувався, як збити Крокодила на хибний шлях досліджень. — Єдине, що я визначив абсолютно точно: навіть незначні домішки органічних речовин зводять нанівець усі досліди, бо вуглець виступає як небажаний каталізатор. Отже, чистота даймонситу — найперша вимога для всіх подальших експериментів. А куди їх скерувати… — він розвів руками. — Коли б я це знав, то, певно, досі домігся б успіху.