Чтение онлайн

Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки

Тебе повивали. Бери ж їх, лети

Та по всьому небу орду розпусти.

Нехай чорніє, червоніє,

Полум'ям повіє,

Нехай знову рига змії,

Трупом землю криє.

А без тебе я де-небудь

Серце заховаю

Та тим часом пошукаю

На край світа раю.

І знов лечу понад землею,

І знов прощаюся я з нею.

Тяжко матір покидати

У безверхій хаті.

А ще гірше дивитися

На сльози та лати.

Лечу, лечу, а вітер віє,

Передо мною сніг біліє,

Кругам бори та болота,

Туман, туман і пустота.

Людей не чуть, не знать і сліду

Людської страшної ноги.

І вороги й не вороги,

Прощайте, в гості не приїду!

Упивайтесь, бенкетуйте -

Я вже не почую,

Один собі навік-віки

В снігу заночую.

І поки ви дознаєтесь,

Що ще є країна,

Не полита сльозьми, кров'ю,

То я одпочину.

Одпочину… аж слухаю -

Загули кайдани

Під землею… Подивлюся…

О, люде поганий!

Де ти взявся? що ти робиш?

Чого ти шукаєш

Під землею? Ні, вже, мабуть,

Я не заховаюсь І на небі!..

За що ж кара,

За що мені муки?

Кому я що заподіяв!

Чиї тяжкі руки

В тілі душу закували,

Серце запглили І галичі силу -

Думи розпустили??

За що, не знаю, а караюсь,

І тяжко караюсь!

І коли я спокутую,

Коли діжду краю,

Не бачу й не знаю!!

Заворушилася пустиня.

Мов із тісної домовини

На той остатній страшний суд

Мертвці за правдою встають.

То не вмерлі, не убиті,

Не суда просити!

Ні, то люди, живі люди,

В кайдани залиті.

Із нор золото виносять,

Щоб пельку залити

Неситому!.. То каторжні.

А за що? т.і знає…

Вседержитель… а може, ще

Й він не добачає.

Онде злодій штемпований

Кайдани волочить;

Он розбойник катований

Зубами скрегоче,

Недобитка товариша

Зарізати хоче!

А меж ними, запеклими,

В кайдани убраний

Цар всесвітній! цар волі, цар,

Штемпом увінчаний!

В муці, в каторзі не просить,

Не плаче, не стогне!

Раз добром нагріте серце

Вік не прохолоне!

А де ж твої думи, рожевії квіти,

Доглядані, смілі, викохані діти,

Кому ти їх, друже, кому передав?

Чи, може, навіки в серці поховав?

О, не ховай, брате! розсип їх, розкидай!

Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!

Чи ще митарство? чи вже буде?

Буде, буде, бо холодно,

Мороз розум будить.

І знов лечу.

Земля чорніє,

Дрімає розум, серце мліє.

Дивлюся: хати над шляхами

Та городі: з стома церквами,

А в городах, мов журавлі,

Замуштрували москалі;

Нагодовані, обуті

І кайданачи окуті,

Муштруються… Далі гляну:

У долині, мов у ямі,

На багнищі город мріє;

Над ним хмарою чорніє

Туман тяжкий… Долітаю -

То город безкраїй.

Чи то турецький,

Чи то німецький,

А може, те, що й московський.

Церкви, та палати,

Та пани пузаті,

І ні однісінької хати.

Смеркалося… огонь огнем

Кругом запалало,

Аж злякавсь я… «Ура! ура!

Ура!» - закричали.

«Цу-цу, дурні! схаменіться!

Чого се ви раді!

Що горите?» - «Экой хохол!

Не знает параду.