Чтение онлайн

–  Якийсь ви дивний справді, - додала вона, коли замок задоволено клацнув.

–  Це тому, що ви нічого не розповідаєте. За що я вам плачу гроші, га?

Я навіть посміхнувся, досить кривенько, але задовільно. Треба зосередитись, попри все треба зосередитись. Де ж усе-таки поділася ця клята сережка? Обшукаю машину як слід, щойно скінчу сьогоднішню справу.

–  А про що ж вам розповідати?

–  Як це про що? Про все. От що бачите, про те й розказуйте.

Так, що далі? Далі від’їдемо від міста і зорієнтуємося. Певно, тут є тихі місця, принаймні вчора знайшлося одне.

Вона замислилась, вивчаючи гладенькі круглі схили місцевих гір, що виростали з землі край дороги і за формою нагадували прищі, тільки великі, під саме небо.

Треба триматися ближче до берега. Океанські хвилі та дикий берег - от що зараз потрібно. Я вдивлявся в дорогу, шукаючи невимушеного з’їзду на путівець, але ми, певно, не досить віддалилися від міста.

–  Альо! Ви заснули?

–  Га?
– стрепенулася вона.
– Про що я вам розповідала?
– Іще ні про що.

–  Пробачте. Так от, наш острів має вулканічне походження, і ці гори теж. Колись давно лава виверглася з дна океану і утворила сушу. Вся земля у нас - суцільна лава, тому і колір такий, схожий на золу.

Вона щось підозрює? Навряд чи. Хоча все може бути, краще підтримувати розмову, щоби менше думалося.

–  А вулкани у вас є?

–  Аякже!
– навіть обурилася вона, очі звузились і втратили свій уважний вираз.
– Ви що ж, не знаєте?

–  Не знаю. Я тут у вас вперше.

Вдалині з’явилися та почали швидко наближатися біленькі будиночки.

–  Це що?

–  Сусіднє місто.

Звичайно, містом цей десяток садиб можна було назвати тільки з великою натяжкою, але хай буде так.

Охайні будиночки оточували величенькі городи із зеленими соковитими хащами на них.

–  А що то таке зелене вирощують у ваших містах?

–  Кактуси, - стинула плечима моя гід, наче всі нормальні люди вирощують на городах кактуси.

–  Навіщо?

–  Навіщо?
– вона замислилась, немовби згадуючи щось.
– Ось, точно! На цих кактусах розводять якусь місцеву блоху, що з неї потім роблять пурпур.

–  Але ж пурпур, здається, роблять з черепашок. Ми в школі, пам’ятаю, вчили.

–  Справді? Ну, значить, щось інше роблять, якусь фарбу, чи що.

У неї була своєрідна манера вести екскурсію.

Я пригальмував. За невисокими кам’яними мурами і справді височіли зарості кактусів, тих, що в нас звуться тещиним язиком. Тільки місцеві язики вражали своїми розмірами та циганськими голками на листі. Бліх я не побачив. До речі… Між городами нагору вела доволі пристойна дорога, присипана вулканічною брунатною жорствою. Здається, те, що треба.

–  Що там, як ви гадаєте?

Вона знову кинула задумливий погляд на звичний для себе пейзаж та звела брови вгору.

–  Я гадаю, берег. Тут у нас всюди берег. Весь острів двадцять кілометрів упоперек.

Я обережно завернув на путівець, шини гучно зашурхотіли, підминаючи дрібні камінці. Шлях плів складні візерунки поміж городів, вщерть зарослих соковитими кактусами. Ото вже блошиний рай! Але скоро дорога вирвалась на простір звичайного острівного степу. Моя супутниця дивилася в далечінь, обличчя її виражало крайній ступінь байдужості.

–  Даремно ми сюди поїхали, - нарешті мовила дівчина.
– Там далі по шосе Сад кактусів, всі туристи їдуть туди.

–  Встигнемо, - запевнив я.
– І в Сад кактусів встигнемо, і всюди. Ваш острів усього двадцять кілометрів, а у нас цілих два тижні.

–  Упоперек двадцять, а вздовж - шістдесят.

–  Це кардинально міняє справу!

Дорога наближалася до узбережжя, але не ставала гіршою. Назустріч нам не трапилося жодної машини, і це додавало впевненості. Сюди принаймні туристи не вчащають, напевно, не те що в той рекламований Сад кактусів. Незабаром шлях вивів нас до великої піщаної галявини та завернув ліворуч. Я пригальмував. Океану не було видно, зате добре чувся гуркіт прибою. Здається, приїхали.

–  Прогуляємося?
– запропонував я.

Навкруги було спокійно та порожньо. Де-не-де росли високі густі кущі якоїсь місцевої націо-нальності. Містечко з кактусами та блохами лишилося позаду, не зовсім далеко, але достатньо, щоби ніхто нічого не побачив і не почув.

Здається, дівчині було все одно. Я виліз назовні та відкрив пасажирські дверцята. Вона терпляче чекала, доки я обійду навкруги, не рушаючи з місця. Ти ба, попривикала тут до європейських штучок. Кросівки вгрузали в білий пісок. Океан гуркотів за якихось сто метрів, і я пішов туди, до примхливо порізаного краю. Дівчина крокувала поруч, не озиваючись жодним словом. У звуки океану впліталося гелготіння чайок. За двадцять метрів галявина обривалася вниз двадцятиметровим урвищем, і там внизу гострі уламки вулканічної породи зустрічали грудьми білі отари хвиль. В обличчя нам війнуло солоним мокрим вітерцем. Саме те, що треба. От що значить стихія - з такої кручі впасти дуже просто, навіть молодій дівчині, а там її зустріне не залізний мотлох, і навіть не граблі з осиковим руків’ям, а справжні, нагострені тектонічними зламами вістря породи. Це значно краще. Я набрав повні груди прозорого мокрого повітря. Тут не треба грабель - тільки підвести до краю, трішечки, саме трішечки, підштовхнути - і вона не випливе, хоч із сплутаними руками, хоч з вільними.

Я зупинився біля самого урвища, милуючись краєвидом, бо тут і справді було чим милуватись. На обрії у легкому серпанку вгадувались обриси сусіднього острова, а далі був тільки океан, безмежний, на тисячі кілометрів океан, що ніс до наших ніг свою шалену енергію та розбивав її на друзки з гуркотом і стовпами бризок. Дівчина підійшла та стала поруч, немовби прочитавши мої думки.

Це буде найвеличнішим вбивством з усіх, що я здійснив. І найпростішим.

–  Бачите, яка краса?!
– сказав я, опускаючи руку їй на плече та напружуючи м’язи для останнього поштовху - Так, - згодилася вона.
– А осьо, дивіться!
– голова її обернулася назад, наче там теж було щось цікаве.

Я впіймався на цей примітивний рух, теж обернув голову і тут закляк на місці, і рука моя завмерла на плечі супутниці.

Стежкою до нас наближалася жінка. Гола. Тобто зовсім гола, тільки на плечі висів невеличкий рушничок. Жінка була немолода, але тіло мала підтягнуте, доглянуте і вкрите рівною-рівнесенькою смагою. Вона йшла настільки просто, вільно та спокійно, наче так і треба, а порівнявшись з нами, тільки привіталась по-німецькому: - Ґутен таґ!

–  Гутен таг, - автоматично відповів я, супроводжуючи жінку очима.
– Що це?