Чтение онлайн

Любченков говорив, наче заздалегідь готувався. Про те, що треба бути пильними, про ворога, який не спить, про ЦРУ, про шпигунів, про ворогів радянської влади, що тільки й чекають слушної нагоди, аби випустити свої пазурі, а потім чомусь про куркулів. Він вправлявся хвилин зо двадцять й під кінець став настільки впевненим у собі, що майже кричав, клянучи імперіалістів.

Юрба схвильовано мовчала. І тут наперед виступив дід Василь. Він підійшов до парторга та став просто перед його обличчям, заступаючи громаду. Кілька секунд старий спостерігав, як Любченков вимудровує черговий епітет, а тоді махнув рукою:

–  Годі, Антоне! Набалакався вже!

Любченков проковтнув недоказане слово.

–  Ти ці байки не нам розкажеш, а Господу Богу на Страшному Суді, - старий не на жарт розлютився, і голос його бринів, розлітаючись навкруги.
– Це ти, курво, писав, щоби закрили нашу церкву! Це ти і вся ваша банда боролися з релігією! Це ви розриваєте могили! Мало вам живих? До мертвих вирішили дістати?

–  Дєд, ти шо?
– ошелешено закліпав парторг.

–  Мовчи, собако!
– дід Василь штовхнув начальство у груди.
– Настав твій Суд! Ти гадав, Тимко дурень? Ні, Тимко - Божа людина, його навмисне живим лишили, щоби нас попередити. А ми не слухали, сміялися з нього! Насміялися. Це ми дурні! Тепер молися, Антоне, молися, і ви, люди добрі, моліться, бо не прожити нам і дня. Ми всі грішні! Усі! Бо не боронили своїх святинь!

До Любченкова нарешті повернувся голос.

–  Ти, дєд, за ето отвєтіш, пойняв?

Але старий знову перервав його.

–  Не турбуйся, відповім. Та не тобі - Богові. І ти відповіси, і всі…

–  Ой, людоньки, рятуйте! Ой, рятуйте! Ваня мій, Ванечко… - долинув здалеку розпачливий жіночий голос.

–  Ваньки Мунтяна жінка…

–  Господи, невже й він?..

–  Убили мого Ваню, уби-и-ли-и!
– репетувала у себе на подвір’ї Мунтяниха.

Зелений від люті та страху парторг сіпнувся до своєї машини.

–  Я ето запомню, дєд, пажалєєш єщо!
– просичав він, а потім підвищив голос, звертаючись до натовпу.
– Таваріщі! Я єду в райцентр сообщіть куда слєдуєт! Своїм замєстітєлєм назна-чаю… - погляд його зупинився на першому, хто стояв най-ближче, - тєбя, Петро. Ти комуніст… Пад тваю атвєт-ствєнность.
– З цими словами він зірвався з місця і пірнув у чорні двері свого “жигуля”. Заревів двигун, і машина, прокрутивши колесами на місці, рвонула вперед. Через хвилину вона потонула у густих сутінках.

Петро обвів юрбу очима. Всередині відчувалась дивна порожнеча, наче від сьогоднішніх подій душа кудись відлетіла і замість неї лишилась тільки втома. Звичайно, про те, щоб приймати командування, навіть не йшлося. Які там, у біса, замєстітєлі. Тут би самому розібратися. І раптом у голові виникла думка, проста і тривожна, яка все поставила на свої місця. “Одарка. Де вона?” Петро повів очима. Серед натовпу знайомої постаті видно не було. Серце хлопця тривожно закалатало, і він швидкою ходою попрямував у темну пащу вулиці - туди, де знаходився дім нареченої.

Де ж подівся Петрусь? Одарка позіхнула. Годинник вже показував десяту, за вікном швидко поночіло. Треба ввімкнути світло.

Дівчина підійшла до стіни і клацнула вимикачем. У кімнаті стало світліше. Одарка сіла перед люстром і почала поратися з косметикою. Отак-от. Ще трошки підвести вії, і буде зовсім як у тому журналі. А Петрусь прийде - треба ставити питання руба, оно вже весілля скоро, а він усе парубкує.

–  Ода-ро-чко!

Хто це там? А, баба Мотря. Дівчина підійшла до віконниці.

–  Що вам, бабо Мотрю?

–  Одарочко, нашого голову вбито!

–  Як це - вбито?

–  А так, горло перерізано, а серце витягнуте! Кажуть, це американці зробили…

Одарка нічого не відповіла та відійшла від вікна. Верзуть казна-що. Американцям, бач, наш голова потрібен, ще й його серце. Не ліньки було ходити бабі через такі дурниці. Дівчина взялася знову причепурюватись. А Петрусь усе не з’являвся. Отримає доброго прочухана, як прийде - годі вже шльондрати, майже одружений чоловік.

Раптом їй здалося, що в люстрі промайнула чиясь тінь. Чи не він? Ні, наче нікого нема. Тільки лампочка почала погано світити - ледь блимає. Ну, це буває, от зараз…

Збоку знову щось майнуло. Дівчина хотіла обернутися і тут відчула, що не може повернути голови. В наступну мить відмовилося коритись і все тіло. Дихати стало важко. Одарку охопив жах. Щось незрозуміле коїлося у кімнаті, щось незрозуміле і зле. Шию стискував спазм.

Надворі хлопнула хвіртка. Загавкав Сірко, а потім радісно заскавчав.

–  Дарочко!

Петро! В серці дівчини спалахнула надія. Вона спробувала крикнути, але з горла вихопився тільки хрипкий, кволий зойк. Горло наче хтось стиснув сталевими обіймами і повільно зміцнював їх, не даючи дихати.

Петро підсвідомо відчув небезпеку, ще заходячи на подвір’я, він похапцем відмахнувся від радісних Сіркових загравань і прожогом скочив на ганок. Мить - і двері легко прочинилися, відкриваючи шлях до знайомої кімнати з кволою лампочкою під стелею…

Боже!

Невже він спізнився?!

На підлозі біля столика з люстром лежала Одарка, розкинувши по килиму розкішне каштанове волосся, закривши свої карі очі. З нафарбованих вуст кольору стиглої вишні поволі стікала яскраво-червона цівочка.

–  Дарочко!!!

В розпачі Петро схопив наречену, почав трусити ще тепле тіло. А потім відчуття непоправної втрати охопило його цілком, і він заплакав, як дитина, притуляючись до мертвої дівчини, обливаючи слізьми та цілуючи її біле лице, шию, плечі, перса.

Але що це? Краєм ока хлопець помітив якусь тінь, що повільно просувалася до виходу.