Чтение онлайн

Цікаво, а що зараз робить моя нова знайома?..

–  Вітюнчику! Рибчику! Вставай.

Я розплющив очі. Ранок зазирав до кімнати, а коло ліжка стояла баба Муня.

–  Сніданок на столі.

Я солодко потягнувся всіма м’язами.

–  Доброго ранку!

–  Доброго ранку, сонечко. Ну, що тобі наснилося на новому місці?

–  Вовк.
– Сказав я і подивився на стіну над собою.

–  Який вовк?

–  Та отакий. Точно такий.

–  Ну то нічого. Аби не собака. І аби не кусався.

Поснідав я зі смаком. На сніданок були вареники, баба їх з самого ранку наліпила.

–  На пляж?
– спитала баба Муня і додала.
– Дивися, щоб не перегрівся, бо у Стефки Кривої синок перегрівся, до больниці поклали.

Настрій був чудовий. Щоправда, я трохи заспав, і коли дістався пляжу, сонце вже припікало по-справжньому. Хрис-тина вже була на місці. Вона і справді вартувала, тому, поба-чивши мене здалека, перевернулась долілиць і накрилася руш-ником.

–  Привіт!
– я присів поруч.

–  Вітаю.

–  Як ся маєш?

Вона посміхнулась:

–  Файно.

–  Гайда купатись!

–  Зачекай, зараз купальника одягну.

Я знову стояв, відвернувшись, і чекав, доки вона впорається зі своїми бретелями.

–  Не набридло?
– спитав я.

–  Що?
– не зрозуміла Христина.

–  Купальник.

–  Пхе, - вона посміхнулася.
– Та я його за місяць, вважай, другий раз одягаю. І дійсно, засмага на дівочому тілі підтверджувала це.

Ми купалися до нестями. Я залицявся на повну котушку, весь час тиснувся до нової знайомої, чіплявся за бретелі, але вона трималася міцно. Єдине, на що врешті згодилась, - це зняти ліфчика, бо я весь час твердив, що в Європі їх уже давно не носять. На світ Божий вискочили засмаглі, задерикуваті дівочі перса. Христина трохи зашарілася.

–  Отак краще, - я клацнув язиком, оцінюючи побачене. Від її рухів перса ледь тремтіли і дражнили мене цим своїм тремтінням.

Але більш ні на що її розкрутити не вдалося. Стояла ну просто як скеля.

–  Давай після обіду на лиман!
– запропонував я, коли ми, вдягнувшись вже, повертались до села. Христина погодилась.

Після обіду ми гуляли біля лиману. Ніде не зупиняючись, не лягаючи на пісок, ми йшли берегом - то заходячи у воду, то купаючись, то обсихаючи під гарячим ще сонцем, то ганяючи одне за одним так, що бризки летіли на всі боки і з кущів визирали сполохані сонні корови. Христина знову дражнила мене своїм розкішним тілом, але до рук не давалася.

–  Диви на той берег!
– казала вона мені.
– Там місто. А ти туди допливеш?

–  А як же!
– хвалився я, хоча куди там - чотири кілометри, я стільки ніколи не плавав. Проте, якби знаття, що за це буде винагорода…

–  А там, - вказував я пальцем, - живуть мої батько з матір’ю.

–  А мої у Свердловську. Мати вийшла заміж, і я сюди тільки до бабуні їжджу.

–  Підем увечері гуляти?
– спитав я.

–  А я тобі ще не набридла?
– вона хитро посміхалася.

–  Гайда!
– сказав я.
– Я тобі такі місця покажу!

Вона наче якийсь час вагалася, а потім покрутила головою:

–  Ні, я ввечері не можу.

–  Чому?
– не зрозумів я.
– Гайда!

–  Ні, - вона стояла на своєму. І я зрозумів, що це останнє слово.

Тьху ти.

Ми розлучилися, коли сонце своїм краєм торкалося води. Вдома на мене чекала баба Муня із смачною вечерею.

–  Нагулявся, котику?

Нагулявся. Я повечеряв, наївшись від пуза, але так і не знищивши всього, що стояло на столі.

–  Щось ти зовсім погано став їсти, - похитала головою баба.

Я тільки хихотнув у відповідь, бо сміятися сили не мав - шлунок був повен смаженої риби, ковбаси, фаршированого перцю, помідорів, огірків та торішнього вина, що я ним потрошку запивав вечерю. Так, з набитим пузом, я пішов відлежуватись під вовка, і вовк зустрів мене тим самим холодним вогником в очах. Він дивився на село - ні, не видивлявся там щось, а просто дивився, вивчав, а може, спостерігав. Мені здалося навіть, що він дивиться трохи зверхньо, і не тільки тому, що стоїть вище, а ще й тому, що розуміє значно більше, ніж ті, за освітленими вікнами.

Я підморгнув вовкові і вклався з книжкою. Книжка виявилась нецікавою, але я більше був зайнятий перетравлюванням вечері, тому від цього не страждав.

–  Вітюнчику!
– до кімнати увійшла баба Муня.
– Все лежиш, ясеню? А то б пішов, сьогодні у клубі танці.

Танці? Цікаво. Я ж зовсім забув про танці. Дійсно, тут же є клуб. От куди треба було запрошувати Христину, а я… Тю на мене. Треба було її запросити на танці, і вона б погодилась. У мені знову прокинувся ентузіазм. А що коли зараз піти її запросити, га? Дівчата рідко коли відмовляються потанцювати. Я підхопився і став одягати сорочку.

Цвіркуни на вулиці торохкотіли, як заведені. Сяяв місяць, а з моря віяло свіжим духом. Хата Христининої баби зустріла мене пітьмою та повною мовчанкою. Дарма я кричав та стукав, тільки собаку налякав. Певно, сплять, вирішив я і почалапав до клубу, слушно розміркувавши, що все одно треба розвідати, як там і що. А може, й щось інше відломиться, всяке буває. Я орієнтувався за звуком - у степу чутно далеко, та й апаратура в клубі була неслабка. Може, не дуже якісна, але її низькочастотне “бум-ца” було чути по всьому узбережжю. Чомусь знову згадався вовк на картині. Цікаво, а чому той горбатий намалював його коло лісу? Тут, здається, лісу далеко немає, та й урвищ… Може, він щось таке бачив колись?

Клуб містився у старезному величезному будинку. Що тут було колись - один Бог святий знає. Але зараз звідси гриміло та блимало різними кольорами.

Я зайшов у великі двері, приєднуючись до складного ритму сільської гулянки. І не встиг дійти до середини зали, як побачив її. Христина танцювала з міцним парубком, обійнявшись і схиливши голівку на плече. Я зупинився. Отак-так. Так от чому вона відмовлялася від зустрічей!

Хлопець був чорнявий, підстрижений за модою сторічної давності - спереду дуже коротко, ззаду - довгі пасма. Ну, звісно, мода ця сюди щойно дійшла. Мені той кавалер не здався приязним. Звичайний бик. І що вона в ньому знайшла? У мене всередині потрошку закипало. Тобто вона погребувала мною заради… І вдягнений він… ну що ти візьмеш з колгоспу? Е ні, так не піде.