Чтение онлайн

Ригор був селянин-бідняк. Землі в нього було — нікуди курки випустити, а сім'я велика, і все малеча. Щороку заробляв він на жнивах у пана Браницького.

Одного літа возив Ригор снопи в економію. На крутому узвозі порвався ланцюг, звільнив загальмоване колесо. Важка гарба із снопами, з хату заввишки, шугнула вперед, покотилась. Коні не стримали, гарба на них напирала з страшною силою. Понесли коні учвал, від гарби самі тріски залишились, а найкращий кінь зламав собі на греблі ноги.

За коня звелів пан вивернути у Древетняка весь його заробіток.

Управи на пана ніде було шукати. Ціле літо робив, а заробленого хліба не одержав і фунта. Голодна смерть загрожувала всій сім'ї.

Ну, як запекла лють біля серця, підпалив Ригор темної ночі панські скирти. І впіймався. Панський хліб згорів, пожежі вже не можна було загасити, а Ригора суд заслав на острів Сахалін: десять років каторжних робіт йому присудив.

Два роки пробув на каторжній копальні Ригор, вугілля видобував, а на третій рік удвох з товаришем втік у тайгу. Була думка переправитись через морську затоку на Амур-ріку, та, на лихо, обидва в тайзі заблудились. Блукали три місяці, товариш від трясовиці-лихоманки і з голоду загинув, а Ригора впіймали солдати. Може б, дали втікачеві «гарячих» та на цьому б і справа скінчилась. Але в Ригоровій торбині знайшли замотані в ганчірку два золоті самородки вагою мало не півтора фунта кожний.

Взяли каторжника на допит. Два дні били — зуби, як кремінці, на кам'яну підлогу сипались. Шкіру смугами розписали, а Ригор — ані пари з уст.

Генерал-губернатор острова звелів привести Ригора до себе на квартиру. Був каторжник у сірому халаті з тузом на спині, сіру арештантську шапку скинув — півголови виголено. Роздивляється на килими, на картини — ніколи до того не бував у панських хоромах.

Увійшов генерал-губернатор, сів і Риторові вказує на крісло:

— Сідай, Ригоре Древетняк.

— Ніяк неможливо, ваше високоблагородіє. Не то що сісти — торкнутись боляче.

Генерал-губернатор зморщив обличчя.

— Ну, нічого, — каже, — постій. Вищий виростеш.

— Не хочу вас у збитки вводити, ваше благородіє.

— Як так?

— Високому труну треба довшу робити, дощок піде більше.

— Ти, братець, не турбуйся про труну. Ми тебе казенним коштом поховаємо.

— Розумію.

— Що ти розумієш?

— Казенних коштів не шкода, ваше високоблагородіє.

Генерал-губернатор знову поморщився.

— Ось що, братець, закурюй, — і простяг Ригорові цигарку.

— Не візьму, ваше високоблагородіє. Глупостями не займаюсь.

Генерал-губернатор закурив пахучу цигарку і лагідно загомонів:

— Слухай, братець, я чув, що ти не хочеш указати місце, де знайшов самородки. Адже ти, певно, натрапив у тайзі на нечуваний скарб, на багатюще розсипище золота. Коли ти вкажеш місце, я даю слово переглянути гною справу — ти підеш на волю.

— Я, ваше високоблагородіє, піду на волю, а ви на те золоте розсипище через гнилі болота пошлете. тисячі таких, як я зараз. Їм, ваше високоблагородіє, воля тоді буде одна — поганяй у могилу. Хіба до мене, вільного, не долетять їхні прокльони, що заплатив я за свою волю їхніми кістками? Ні, слово моє тверде. Я і то жалію, що не закопав самородків у землю. Та думка була — вирвуся з тайги, з проклятого острова, сімейство побачу.

— Побачиш, Древетняк. Давай по-хорошому. Ти чув мої умови: вкажи місце — і я даю слово, що…

— Я вже чув, ваше високоблагородіє, ваші умови. А тепер послухайте мої. Я вам покажу місце, де я знайшов золото. Там його стільки — греби руками, доки поперек не заболить. Та й показувати не треба, тільки скажу, і то знайдете, хоч дістатись туди — тричі можна дуба дати. Ну, от. А за це — не мені одному волю дайте, а всьому острову Сахалін!..

Генерал-губернатор вирячив очі:

— Ти з глузду з'їхав? Звільнити тридцять тисяч каторжників?

— Усі тридцять тисяч до одного, ваше високоблагородіє! І щоб сам цар мені в цьому розписку видав. А на розсипищі золотому щоб тільки добровільно, хто хоче, працював і щоб кожному жалування від казни золотими п'ятірками платили без обману.

Ригор побачив, як генерал-губернатор зненацька почав червоніти. Потім з червоного зробився його високоблагородіє синім, наче вимазали його ягодою-шовковицею. Не стримався Ригор і посміхнувся. Підскочив генерал:

— Як ти смієш? Як розмовляєш зі мною?

— А як же інакше, ваше високоблагородіє? Я, — як рівний з рівним. Ви багатий, а я — ще багатший, у мене золоте розсипище в тайзі. Схочу — весь Сахалін куплю разом з вами.

Генерал ошелешено глянув на каторжника. Він не міг навіть сподіватися таких зухвалих слів від цієї зарослої щетиною людини в сірому халаті.

— Битий батогами мужик… — пробурмотів він.

Древетняк знизав плечима.

— За битого двох небитих дають, та й то не беруть. Самі це знаєте, ваше високоблагородіє, грамотні…

Далі генерал-губернатор не міг стерпіти. Гукнув вартових, побачення з Ригором Древетняком скінчилось. Ще два дні били, потім почали бити через день, потім через три дні на четвертий. Мужицька шкіра видалася на диво міцною, все витримала.

Ще з рік після того вимагали від Ригора вказати місце, та він як уперся на своєму, не здав і кроку. Присудили його за впертість і втечу на довговічну каторгу й прикували до тачки.

Часто потім приходили сахалінські чиновники дивитись на Древетняка, як на диво.

— Ану, розкажи, як ти розмовляв з його превосходительством генерал-губернатором? І як у тебе язик повернувся?

І, озираючись, чиновник тихо додавав:

— Мужик, а такий молодець, чортів с-син!..

Тільки після революції, вже дідом, побачив Ригор Древетняк волю. Дійшла до нього чутка про Леніна. І вирішив тоді старик іти в Москву. Прийшов час розповісти про золоте родовище в сахалінській тайзі…